Я сьогодні ходила до осені в гості.
Шепотів під ногами мені падолист.
Пригощала мене і були навіть тости,
І про осінь співав молодий гітарист.
Так співав від душі, ніби знав яка осінь,
Ніби вже його весен минулись сади.
Ми удвох обнялись: я й замріяна просинь,
І прощальні гудки подали поїзди.
На прощання ще випили сонце в бокалі,
Я забула куди мені: в літо, чи в зиму?
А мені вже лелеки "курли" прокричали.
Їм гукала "щасливо" й утерла сльозину.
Ще всміхнулося літо, що бабиним зветься.
Закрутило мене в павутинні думок.
Притулилось до мого самотнього серця,
Танцювали із ним ми прощальний танок.
Гарний вiрш, Людмило. Дуже яскраве, гарне звучання. Дiйсно, з усiх пiр року саме осiнь е найбiльш привабливою, багато у неi приемних, захоплюючих моментiв.
Тiльки от у вас у 9 рядку - якось набагато частiше вживають слово "келих", нiж "бокал". Ну, в принципi, так теж досить красиво звучить.