|
Похмуре небо, прохолода… Осінній ранок... росянистий… Багрове листя під ногами, притопчує старенька по стежці. Чоботи старі продірявлені, в пальцях відчула вогкість, згодом холод. Їй якби тільки дійти до містечка та здати ці горішки, що набила. Мала б копійку вже свіженьку, то новенькі, хоч і низенькі чоботи та собі купила б. Два тижні поспіль прибирала сухі бур`яни на городі. Добру частину землі займає горіх; високий, крислатий, хоч і не дуже старий та дуже схожий на старого дуба. Тішилася, любувалася ним, горіх вродив на славу, стерегла його. Часом скоса кидала сердитий погляд на ворон, що шастали під ним. Розставляє руки, немов метеликом стане і ледь зашпортуючись, бігає під горіхом, проганяє їх. А іншим разом, ціла зграя ворон налітала. Бабця, цупко брала в руки граблі, махаючи ними, кричала,
- Ну гей - гей... із - за вас не куплю чоботи. Он зима, не за горами.
Як приставала, заправить сиве волосся під полинялу хустку на голові і бубонить під носа,
- Чи я складу з цієї мізерної пенсії на ті чобітки.
А то цеглинами розіб`є горішки, зніме тоненьку плівку, на долоні розімне на крихти й поклавши в рот, довго смакує на язиці. Потішається,
- Навіть гірчинки немає, солоденькі.
Погляне до неба, молиться до Бога й скаже,
- Забрав би ти мене, чи що , скільки іще страждати? Як перст одна, немає до кого голівку прикласти. Таке життя, був один синок і той інвалід. Хворів на цукровий діабет, десь взявся цей ковід, від нього й помер бідолаха. Ой, доле- доленько моя, чому ж мене, отой вірус не візьме?!
Жилисті руки, тремтять від безсилля. Біль у очах... скотиться сльоза. Руки замурзані, трусне головою, щоб впала до землі. Й очима кліпає декілька раз. В душі собі дає наказ, ні - ні, тож тільки не зараз, ще ж на смерть капці й одяг не придбала.
Попід посадку стежка пролягла. З однієї сторони зоране поле, з іншої листяні дерева. Тут вільха і акація, ясени і клени, і рідко поміж них можна побачити ліщину і старі пишні черешні. Сонце засліпило очі, старенька поневолі зупинилася, кліпнула ними декілька раз і повернула голову до дерев. Яка краса! Сонячні промені зайчиками скакали по листках. А роса по них, ніби веселка вигравала різними кольорами. Бабця потягнула хустку нижче, щоб сонце не потрапило на очі. Під ногами стежка звузилася й потонула поміж дерев. Старенька, крехтячи зняла торбу з плечей, поклала на засохлу траву. Знявши стареньку коричневу куртку та склавши її вдвоє, постелила поруч і всілася простягнувши ноги. Із- за пазухи дістала маленьку хустинку, розвернула, в ній лежав шматок хліба,
- Ну, от тепер поснідаю. Ах, пахне олійка, аж слинка тече.
По маленькому шматочку ламала і клала в рот. Запавшими устами цмокала, закінчивши свій сніданок, посміхнулась,
- Ну от заправилась, як той автомобіль,тепер і сили прибавилось.
Встаючи, пожартувала сама до себе. Так часто робить,коли пристане.Завдяки сили волі й тримається на цьому світ. Їй залишилося йти з кілометр приблизно, якщо йти навпростець, через поле. Добре, що ще не зоране, втішилася. Хоча по всьому полю стирчали стовбури від соняхів, це ж не по багнюці йти, якось доберуся, шморгає носом, роздумувала вона. Якщо ж йти далі посеред посадки, кілометрів три буде. Хай йому грець, поки дотопаю, той приймати не буде кому. Шкода, вже тиждень, як поламався маршрутний автобус, що возив людей в містечко. Коли зремонтують не знати, ще й по селі розмови ходили, що водій захворів. Ото біда на людей така прийшла,то запалення легенів,то вмирають і не знати від чого. Раптом біля неї стрімко пробігла білочка, якесь шарудіння позаду, вона зупинилася,
-Ой, маленька, чого так злякано шмигнула і хто ж міг тебе так налякати.
Тільки проговорила, як по заду себе почула шурхотіння листя.
- Тю, хто б це мене догнав? Наче й нікого не було,- сказала вголос.
Тільки обернулася, перед нею стояли два молодих чоловіки, років тридцяти. Ой, це не цигани, якісь монголи, може з тюрми втекли, майнула думка. Обоє одягнені в чорні курточки і темно- сині джинси, коренасті, середньої статури, чорняві. Один худіший, в його чорних очах немов полум`я палахкотіло, обличчя нагадало вовка. Старенька, аж жахнулася від його погляду, зробила крок назад. Другий товстіший, схиливши чубату голову, з її рук сміливо висмикнув торбу,
- Ану показуй, що несеш?
У її серце немов хто стрілу пустив, не могла зробити подиху. Затремтіла, як листок під сильним вітром. Від відчаю, злякано наставила перед собою руки,
- Діточки, це не вкрала… Не вкрала, свої горішки. Оце набила, несу в містечко, хочу здати.
- Цить!- сказав худіший, не нервуй мене, бо я зли. А злий, бо голодний.
Бабуся склала докупи руки, немов до Бога й заплакала, хриплим голосом до них,
- Побійтесь Бога, діти! Це ж гріх. Візьміть поїсти, а останні мені віддайте.
Чоловіки гучно засміялися, здалося, від сміху, аж деяке листя злетіло з дерев.
Вона продовжила,
- Знайшли в кого забрати. Он капців не маю, зима на носі. Краще вбийте мене!
Товстіший, примруживши вузькі чорні очі, засміявся,
- Ні, ми на мокруху не підемо. Тішся стара, вважай тобі повезло.
Вона впала на коліна, гучно заридала. Вони й не звернули уваги на її прохання. Худіший витягнув з кишені куртки клітчасту торбу,
- Нам таке діло підходить, а ти собі ще наб`єш, тож жива залишаєшся.
Вони пересипали горіхи в свою торбу. Інший зло дивився в її бік,
- Ти і не подумай комусь пожалітися. Хочеш жити - мовчи. Бо, як треба, то й і в селі тебе знайдемо.Ти нас не бачила, а ми тебе не знаємо.
Побіліла на обличчі, немов зробилася німа, не промовила й слова. Тіло задерев`яніло, в голові шуміло, по щоках річкою текли сльози, ледь- ледь повернувся язик,-
- А, як же чобітки…
Дві постаті швидко зникли поміж дерев. Рукою витирала сльози. Душа страждала, відчуття болі. На вустах гірко, солоно,тихо прошепотіла,
- Горішки мої… солоденькі мої.. Чому ж для мене, стали такими гіркими….
31.10.2020р
ID:
893568
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 01.11.2020 08:39:34
© дата внесення змiн: 01.09.2024 20:35:54
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Щемно, що старість немає захисту. 
Ви мені нагадали історію про одну жіночку, яка пішла збирати горіхи, пенсіонерка, але здоров*я було міцне. Пішла і пропала. Син підняв на ноги всю поліцію, людей, які жили в селі, але не знайшли. І тільки через кілька місяців знайшли мисливці останки. Син пізнав за кульчиками, і поруч стояло відро горіхів. І таке теж буває. Історія ця правдива.
Ось така вона старість, коли немає біля неї нікого з рідних і захистити немає кому! 
