___Шалено захотілося до Львова. Ні з того ні з сього. Просто захотілося – і все. Забулися усі проблеми, всі розчарування, об’єкт чекання та симпатії відійшов на другий план (та чи відійшов?..). Хочу до міста оранжевих ліхтарів! І це бажання настільки шалене, що я вже уявляю себе там: мої каблучки глухо стукають по теплій бруківці, у повітрі живе-літає-розчиняється кавовий аромат. І все місто – у вогнях! Ні-ні, не в таких вогнях, як, приміром, Нью-Йорк, а в теплих, світлих і чомусь до щему рідних вогниках. Тут вони не асоціюються з казино, нічними розвагами та розпустою. Львівські вогники зовсім не такі. Вони дихають радісним спокоєм… вони посміхаються! Так-так, не дивуйтесь: вони посміхаються і навіть підморгують.
Як хочеться вийти зі своєї душної кімнати і несподівано опинитися в обіймах літнього львівського вечора: такого…. такого… та просто немає слів, щоб описати, якого. Іти не знаючи куди вздовж трамвайних ліній, минаючи кафе та будинки з милими балкончиками, обплетеними плющем, проходячи повз оті неповторні, казково-чарівні ліхтарі, що на мить лишають на моїх плечах помаранчевий відблиск. Слухати затихаюче місто як старовинну легенду… Відчувати, як переповнюють емоції, як вони готові вихлюпнутись за край.. Захотіти, щоб ти пригорнув мене. Знати, що ти читаєш мої думки…
Ну от, а я казала, що об’єкт чекання та симпатії відійшов на другий план. Виявляється, ні: він живе навіть тут, у моїх мріях про місто оранжевих ліхтарів…
