Любов – неначе зірка, що зірвалась з неба,
Яскраво сяяла лиш мить якусь і згасла,
То Всесвіт ніжним променем відкрив нам двері
У невідомий світ, де нас чекало щастя.
І на межі двох душ, немов зійшлись стихії,
Зіткнулись почуття: жаркий вогонь палючий
Й весня́ної гірської річки половіддя,
Чи вітру свіжість й сонячне тепло жагуче.
Коли кохання переповнювало груди,
Хіба ми думали, що станемо байдужі,
Пройдемо повз, як зовсім незнайомі люди,
І не торкне нічого почуття минулі.
Туман розсіявся, розтанув на світанку
Тодішнього, минулого давно кохання,
Але десь глибоко в душі протест лунає,
І небо реагує грозами й дощами.
А поряд у цей час так затишно й спокійно,
Цвітуть сади, квітками землю прикрашають,
І солов’ї співають дзвінко й мелодійно,
І небеса веселкою благословляють.
Та на межі двох душ коловорот бурхливий –
Дві пристрасті перемінились на байдужі,
Погас надії слід, – придумали, можливо,
Оманливу прихильність сиротливі душі…
11.06.2019
