Я слухаю дощ..як він цілує ніжно наші вікна,
і прохолода, що панує надворі до мене привітна..
А він шепоче мені на вушко, що любить цей змарнілий світ,
і ніяк не може ним намилуватись ось вже скільки літ...
А дощ...він падає з небес невинно посміхаючись,
за кожен сантиметр асфальту так міцно тримаючись...
Він освіжає...він надає нам більше життєвих сил,
але на ранок зникне він, і буде все так як Бог захотів..
Я слухаю дощ...кожну ноту спиняючи сумної пісні його,
він хоче бачити поряд себе когось рідного, але кого?
Зажурений...Без кохання і дощ стає холодним,
а де в доща душа? але здається він хоробрим..
Я слухаю дощ...він ніжно шепоче, що любить цей світ,
що його кохання не минає ось вже скільки літ,
Я так хотіла відчути його поцілунок на своїх губах,
і побачити його образ хоч на мить, у твоїх очах...
Надзвичайно!
