«Ваш абонент…» «Він не мій, скільки разів тобі повторювати?» Якщо чесно, хотілось жбурнути цей телефон прямо в той комп’ютер, що приймав сигнал. «Ммм…. Цікаво, скільки в нього вже пропущених викликів? Мейбі, 30? 41? Чи більше? Та… По суті, це не має різниці… Все одно абонент вже не мій…» Чергова доза дешевого вина під прикриттям заспокійливого і знеболюючого відправилась в організм. Так. Що далі? Останні виклики. Він. Зелена кнопка. Цікаво, колись в телефон введуть функцію типу блокування дзвінків на п’яну голову своїм колишнім? Хоча… Він ж і не колишній… Просто Друг. «Ваш…» Телефон полетів на траву. «Не мій! Не мій!!! Зрозуміла? Радій! Ви ж всі тільки цього і чекали!» Спробувала підвестись. Відчувши, що земля пливе під ногами, вирішила сісти на ту саму траву, куди щойно відправила бездушний шматок заліза, який для людей служить засобом спілкування. Згорнувшись калачиком від холоду, який став невпинно колоти невидимими голками усюди, закрила очі. «Ні, звичайно, я винна. Не потрібно було лізти до нього… Ніхто ж не просив… І так було добре… Друзі. Все. Чого ще не вистачало? Так ні… Ідіот. І все. Та нічого… Якось буде…» Перевернувшись на спину, крізь гілки дивилась на небо. Хмари повільно, ніби у якомусь повільному-повільному танці, пливли по небу. Згадала, як колись хотіла дотягнутись до них рукою. Тоді здавалось, що вони мають смак найкращого у світі вершкового морозива. Хех. Тоді ти ще дихала свободою на повні груди. І взагалі все було не так. Та й не пила ти раніше. Навіть думати про те, що очікує дома, коли повернешся, і які відчуття будуть зранку, не хотілось. На даний момент хотілось двох речей: залишитись тут і далі бути однією в радіусі як мінімум кілометр. Хех. «Що за довбаний шум?» Після 5-секундних роздумів вирішила пошукати свій телефон. Аррр. Він. «Не хочу», - встигла подумати перед тим, як сказати «Алло». «Ем… Ти дзвонила?» «Так.» «Щось сталось?!» Невже в його голосі тривожні нотки? ХАх. Брехня. Так, голос впевнінеший і трезвіший. Ти зможеш. « ТА ні. Просто потрібно було поговорити з кимось. Але знайшла…знайшовся той, хто прийняв мій виклик після першого гудка. Тому вибач, що потурбувала.» «Ааа… Так? ЕМ… Гаразд… Ти як?» «Я чудово. Вибач, проте я трохи не можу говорити, - видавила короткий смішок, намагаючись вичавити в нього весь позитив, що ще залишися в організмі. – Трохи зайнята. Я передзвоню, гаразд?» «Так… Вибач… Давай… Слуха….» Ти вже далі не чула. Телефон знову був десь далеко у високій траві, в руці знову була пляшка вина, ти стояла на своїх двох, дивилась на небо і мріяла, як колись обов’язково спробуєш ту хмаринку. Отак.
… Через годину, коли збиралась йти додому, полізла шукати телефон. Був 41 пропущений дзвінок. «Дзвони, дзвони…» - самовдоволена усмішка сама собою проповзла по обличчю. Він явно не очікував такої поведінки. «А що, нема тепер вірного цуцика, що принесе капці в будь-який момент? Дивно? А мені якось…» Не встигла дібрати слово, як у кишені телефон видав мелодію, що сповіщала про чергове повідомлення. Зупинилась посеред дороги, дістала цей дурний, але настільки необхідний шматок заліза. Відправник: Він. «Можливо, видалити, не читаючи? Хм… Ні, краще прочитаю і не відповім.» Перегляд. «Бля...» Телефон на траві. Ноги підкошуються. Не відчула, як опустилась на асфальт колінами, роздерши їх. Було однаково. В голові билось лиш: «Я зрозумів. Без тебе сіро. Пусто. Не можу. Будь ласка. Не йди…»
«Алло? Ти?...» «Де ти?» «Що?» «Ти де?!!» «Ем… Там, де завжди були ми. Але… Тепер тут тільки я…» «Через 10 хвилин будемо ми.»
ID:
183487
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.04.2010 23:30:05
© дата внесення змiн: 12.04.2010 23:30:05
автор: Прилетіла з Сонця
Вкажіть причину вашої скарги
|
