І той, що всміхається, змінює сльози...
Осінніми зорями танули ковані сльози:
У космосі тіла падали сиві лучі.
Вона розуміла, що дихати знову не в змозі:
Закинуто силою досі безмовні ключі...
Все добре, навічно,- кричали осушені ноти. -
Було розуміння тривкої, до болю, зими.
Вона усміхалася,.. тиснула ніжністю доти,
Поки лишалась із ними на зрадницьке "ТИ"...
Щойно втікала, ховалась у стисненій думі.
Розірвана усмішка билася током луни! -
Того вже не знали... На людях - ніколи не в сумі,
З собою - в надії: не знати малої ціни...
Назавтра устане, аби породити загали...
Навіяні соти замріяно скинуть вогню...
Розірвана усмішка знову заб'ється в корали,
Аби увінчатись... вечірньо-залежним табу...
17.10.2024
