Скажи, як забути твій сміх,
Скажи, як забути той гріх.
Скажи, як забути любов
Життя запитаю я знов.
Але воно промовчало,
Я знаю, воно німе стало.
Глухе та сліпе знову стало життя,
Але не припустить любові чуття.
Глухе, але чує. Сліпе, а все бачить,
Але не промовить ні слова і плаче.
Ридає й стурбовано пада, униз
Туди, де немає нічого, униз.
І там лиш побачить,
Що свято - це мить.
І гірко заплаче,
І в рай полетить.
Але у раю стане соромно їм
Свої біля них, але там не свої.
Там волі немає й простору нема,
А волі нема, значить просто тюрма.
Тоді полетить, окунеться у пеклі,
Побачить, що жити можливо і там,
Там душі страждають закуті у склі,
Та стало добре, спокійно нам там.
Але збентежив життя океан,
Це море негоди і радості ран,
Туди полетить життя і зроста,
Любовної саги, наснага проста.
В усіх закутках побувало життя
В кінці зрозуміло, немає чуття,
Немає чуття у неволі,
Чуття - це як вітер у полі.
Як вітер у полі - свобода,
Як квітів краса - то є врода,
Як сонця запал - то є пристрасть,
А блискавка з громом -
То ненависть й злість.
Життя своє хотів я прожити,
Щоб раз до безтями любити.
Із уст твоїх сонечко пити,
І жити, любити, і… жити.
ID:
205248
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 10.08.2010 20:55:38
© дата внесення змiн: 10.08.2010 20:55:38
автор: Юрій Завгородній
Вкажіть причину вашої скарги
|
