В чорно-білому світі буття
Де жартуємо ми як діти
Забуваємо мудрі слова
І складаєм свої заповіти
Строго ціним чужі портрети
Про свої забуваєм штрихи
Ми читаємо нОві книги
Назубок пам’ятаєм хіти
Споконвіку шукаємо правду
Аби в ногу із часом йти
Ми малюємо пишні гасла
Задля кайфу вдихаєм ґанжу
Ми шукаємо Шиву і Кришну
У Нірвану вже нас занесло!?
Тіло ломить від спраги в морози
І у грудях вмирає душа
Ми втомились летіти крізь грози
Вже не вміємо йти неспіша
Мозок марить блаженним покоєм
Біль з потоку нас всіх поверта
Вибиває із ритму й в конвої
З стражданням
у горі й жалю
Нас проводить туди де без бою
Ми вклоняємось низько Тому
Хто торкнеться своєю рукою
Чистим кольором вкриє пітьму
Мрія...!? Сон...!? Маячня...!?
Ми не можем вклонятись нікому
Нам не треба те сяйво небес
Бо радіє й затягує в коло
Нас магічний пропащий пес…
Він цинічно лежить на дорозі
Лаконічно в нас краде життя
І лукаво шепоче щоночі
"Кому треба твоє каяття...!?"
...
Та невже ми забули про квіти
Ту молитву, що в серці дріма
А чи може згубили свої почуття?
І дозволим заплакати дітям
Над безкрайністю долі-буття…
