Знаєте, іноді людям стає байдуже на нас. На нас-яким зовсім не байдуже.
І так стається без причини, за збігом якихось незрозумілих обставин, за помахом крил метелика на іншому кінці світу. Так, нам від того боляче, і химерні думки заповнюють наші не менш химерні голови. Та нічого с цим не поробиш, іноді, цінності міняються, і погляди, і думки, а разом з тим, люди. Люди яким на нас байдуже.
Спочатку стає байдуже їхнім очам. Це легко помітити, погляд стає гострим і прохолодним. І ті очі ніколи вже не дивитимуться так як раніше.
Далі їхні руки, забувають про нас. Байдуже стає їхньому слуху. Нас не чують і не відчувають. Нас не хочуть. Ми непотрібні.
Потім байдуже стає вустам. І вони не говорять з нами. До нас долітають лише нікчемні спаплюженні байдужістю фрази, від яких чесно кажучи, мороз по шкірі.
А далі байдуже стає серцю. Нам більше не співчувають, не розрізняють нас із сірої маси. І ми, наче меблі, зовсім не потрібні, важкі меблі, які не вистачає сил і часу винести з дому.
А ми сподіваємось на… на щось. Я навіть не знаю на що. І терпимо колючі погляди і холодні слова. Терпимо, бо не розуміємо що то байдужість, не віримо в неї. Ми точно впевненні що ми - виняткові.
Повірте в байдужість, і йдіть. Бо особисто я, була б щаслива, якби моя стара скрипуча шафа пішла. Бо вона мені не потрібна. Бо в мене є краща.
