Вклонімося доземно ветеранам…
Померлим – пам’ять. А живим – осанна!..
І хай мовчить граніт.
(Юлія Боровиченко)
Гомонить Ржищівський парк. Над головою синіє небо. До пам'ятника Безіменному солдатові нескінченним потоком йдуть люди, щоб віддати шану і вклонитись воїнові-визволителю, а потім іти на новий подвиг заради мирного чистого неба,золотистого моря пшениці, радості й щастя на обличчях дітей.
Пролітають роки, віддаляючи від нас той час, коли Ржищів був охоплений пекельним полум’ям війни, коли в серці кожного з жителів нашого міста смертельним громом відгукувалось фашистське свавілля. Нехай і не так все, як би нам хотілося, та пахне свободою і миром хліб настолі, гримить тисячами симфоній технічний прогрес, паморочить голову вир політичних подій…Але ніщо не зможе примусити нас забути велич подвигу,здійсненого визволителями міста заради щастя майбутніх поколінь.
Ця війна була одна на всіх. І у кожного ‒ своя. Всі розуміли, що воюють на смерть за Батьківщину, за право на життя своїх дітей, онуків і правнуків. І кожний бачив війну по-своєму. З окопу. На марші. У шпитальній палаті. З борту літака. У перископ підводного човна. Крізь проріз прицілу. І було їх - мільйони…
На численних мітингах, зґвалтованих прапорами різних партій і стандартними промовами партійних проповідників, ще є ветерани тієї війни. Їм, тим,хто справді воював, щонайменше за 80. Вони щороку приходять сюди, як востаннє, приносять букети до могил солдат, могил своєї юності. Багатьом із них вже не судилося дочекатися наступного Свята перемоги…
9 травня завжди було надзвичайним святом для мене. Чомусь охоплювало невимовне почуття дитячої гордості за свою країну, яка зіграла таку неоціненну роль у врятуванні світу. Це відчуття підсилювали фільми про війну (окремі з них я вважаю справжніми шедеврами), уроки в школі та, звичайно, героїчна музика радянських маршів, що звучали для мене якимось дивним відгомоном далеких років. Років моїх дідусів та бабусь. Та з роками святковість 9 травня нівелювалося. Бо що отримали за цю перемогу всі ми? Парад, салют і«народні гуляння» в центрі міста? А що, власне, отримали за цю перемогу солдати тієї війни - самотню старість і пару сотень гривень жалюгідної пенсії? Про них згадують лише під час свята - вітають по телевізору та фільмують на мітингах...І усвідомити це належить кожному знас.Зробити це ще не пізно, зважаючи нате, як невблаганно зменшується кількість людей, яким судилося пережити не тільки всі жахи Великої Вітчизняної війни, а й зневагу і байдужість тих, заради кого не шкодували життя свого.
1 січня 1944 року Олександр Довженко записав у щоденнику пророчі слова: "В цьому році повинна скінчитися світова війна на європейському континенті. Треба сподіватися великого множества подій, може, несподіваних, непередбачених, але глибоких інадзвичайних за наслідками. До сього часу принаймні ніхто не може сказати, будемо ми в Європі чи ні. Мені щось здається, що ні... Руський народ за величезну ціну вийде на широку арену міжнародного життя. Відновиться Польща, Чехія,Австрія... Одна тільки Удовиця оплакуватиме дітей своїх на руїнах до самої своєї смерті, замовчена, підозріла, зневажена падчериця Європи". Великий Довженко помилився в одному – він навіть у страшному сні не міг уявити, щонарод, який зазнав під час війни страшних жертв і непоправних втрат, забуде своїх визволителів.
Щороку наша школа урочистою колоною приходить на святкування Дня перемоги в міський парк. Щороку ми кладемо квіти до кам’яного підніжжя солдата, що вже стільки років стоїть на сторожі братської могили, тримаючи згорнутий стяг як символ завершення війни, і задумливо схилив голову в знак невимовної туги і скорботи за загиблими товаришами. І з кожним роком все більше стискається серце від усвідомлення того, що все менше й менше залишається поміж нас тих, хто ризикував власним життям заради нашого з вами мирного неба, заради золотого колосся у вільному полі і сонячних посмішок на дитячих обличчях. Заради того, що ми маємо зараз: хай вже не досить стабільного й безхмарного, та все ж сьогодення. Заради найбільшої у світі цінності – життя. Заради тисячі, мільйонів таких життів…
Все менше й менше їх… Скромно так сидять вони на почесному місці біля Вічного вогню. На обличчях – посмішки. В руках – квіти. На скронях – срібло… А в очах – сльози. І невпинний потік дітей пливе до них з букетами рожевих тюльпанів, червоних гвоздик і запашного бузку.Вони були на тій війні... На їх долю випала найтрагічніша подія ХХ ст.– Велика Вітчизняна війна, а для декого ще й голодомор 1932 – 1933 рр. Мабуть, стожильний наш народ: вистояли, вижили, перемогли.
Ветерани Великої Вітчизняної війни… Вдивляюся у Ваші обличчя, слухаю Ваші розповіді… Вас менше щороку, літа беруть своє. Але в кожній сім’ї, де були фронтовики, Вас пам’ятають, розповідають зі сльозами на очах, бо дорогі втрати не лікує час…
Цього року я доторкнулася до їхнього подвигу своїм серцем. Минуло вже шістдесят п’ять років - чимало часу. Та незагоєна рана на серці колишніх воїнів залишилась.Залишиться, мабуть, на все життя. Бо чи ж можуть вони забути криваві згарища,полум'яні бурі, холодні грози, що гартували юнацькі серця, висушували гарячі солоні сльози за полеглими друзями..?
Кожного року наша школа доручає учням привітати ветеранів Великої Вітчизняної війни з наближенням Свята перемоги. Чудовий звичай, безумовно. Минулого року випала нагода і нам з подругою відвідати одного з ветеранів. Букет квітів, вітальна листівка, коробка цукерок… Коли наблизились до його будинку, то одразу ж помітили, що живе він дійсно ніби в райському куточку: на самому березі річки Леглич, в затишному місці, оточеному зеленими деревами… А в дворі був цілий килим з жовтих кульбаб. Та чомусь легким смутком віяло від того будинку, а в душу закрадалось відчуття, що тут вже давно ніхто не живе і ми помилились адресою… І воскрешав надію лише номер будинку, що абсолютно співпадав із записаним на клаптикові паперу…
Та коли ми постукали в двері, ніхто не відчинив. Ми вже було втратили надію на те, що нас почують.Та все ж так не хотілося йтигеть… Вирішили звернутися до сусідів.
…немолода сусідка розповіла, що цей чоловік вже досить похилого віку, пересуватись йому надзвичайно важко і живе він сам…
−Він міг і не чути. Самі ж розумуєте, вік… Або ж відпочиває. А загалом, то він насторожено ставиться до візиту чужих людей, адже живе він сам, а в такому віці інколи страшно впускати посторонніх в оселю в наш час … Ви у вікно постукайте… Та голосніше… Давайте, проведу вас…
Йому було вже далеко за дев’яносто. Він відчинив дверіі, здавалось, був вкрай здивований та зворушений нашим приходом.
−…від імені нашої школи я хочу привітати Вас…
А в самої пересихало в горлі відхвилювання. Відчувалась така щира вдячність перед цією людиною і, водночас,така глибока провина...
Тремтячими руками брав він квіти… А з будинку віяло вогкістю і, здавалось, роками…
Кілька днів потому мала нагоду розмовляти зі своєю вчителькою математики. Між іншим розповіла і про свій візит до ветерана, адже вони були сусідами… Та коли я почула те, ким є цей чоловік, в мене аж в очах потемніло… Льотчик-винищувач з досить високим військовим званням, нагороджений цілим рядом найпочесніших нагород і водночас жертва страшних політичних репресій та безвинно ув’язнений колись на довгі роки, справжній герой нашого часу… Людина, перед якою треба просто схилити голову, і не вистачило б навіть всіх словників світу, щоб висловити йому подяку… І отак доживати свого віку?... В самоті, забутим… І не розуміла одного: чому я дізналась про те, що в нашому місті є така людина лише напередодні свята та й взагалі випадково під час такої ж випадкової розмови?.. Чому перед нами відбуваються узагальненим образом радянського солдата-Тьоркіна і безглуздо мовчать про неоціненні подвиги поодиноких героїв, які живуть зовсім поруч з нами?..
Я не вказала імені цього чоловіка. Може, він не хотів би цього, адже був людиною надзвичайно скромною.
Я вже не спитаю в нього дозволу на те, бо його не стало кілька місяців тому. І страшно навіть уявити, якщо це відбулося в тій же самоті, де пахне вогкістю і роками…
Знати тих, хто не шкодував власного життя заради нас, ‒ обов’язок всіх, хто живе сьогодні. І передусім – моїх однолітків, молодого покоління, адже майбутнє країни – за нами, і саме від нас залежить, якою буде країна завтра, чи не забуде своїх героїв?... Тому я вирішила ознайомитися з життєвим та бойовим шляхом деяких своїх співвітчизників.
Петренко Борис Романович, ржищівчанин, з перших днів війни був на фронті, загинув на Курській дузі в 1943 р. (тут востаннє його бачили земляки). Молодший син Володимир в 1945 році отримав повідомлення про батька: «Пропав безвісти».
А старший брат Микола в 1945 р. втік з дому на фронт – поїхав з танкістами, що йшли через Ржищів за Дніпро на Лівобережжя. 16-річний Микола став «сином полку», воював у Білорусії в складі бронетанкової дивізії. Перемогу зустрів у Німеччині. Залишився в армії і після закінчення війни.
Дядько цих юнаків Петренко Петро Миколайович працював під час війни у генштабі. Мав звання контр-адмірала. Багато зробив для Ржищева і у мирний час. Жив у Москві, але за заповітом похований саме тут, у своєму рідному місті. Нині одна з міських вулиць має назву контр-адмірала Петренка.
Редька Микола Федотович, ржищівчанин. Зник безвісти у грудні 1943 р. Воював на Сталінградському фронті, маючи звання сержанта. Якось читаючи газету «Киевская правда» від 21 червня 1991 р., сестра Миколи Лідія натрапила на статтю «Наградаждёт героя». У списку побачила і прізвище Миколи, його ржищівську домашню адресу. Дізналася, що він був нагороджений орденом Червоного прапора. Микола загинув у 22 роки, так і не дізнавшись про таку високу нагороду…Його орденську книжку отримала сестра. (З розповіді його доньки Людмили Бебех).
Щороку в День перемоги приходить до Вічного вогню Антон Тимофійович Мормило. Народився він 1926 р. в с. Яшники колишнього Ржищівського району. 2 червня 1942 року його, шістнадцятирічного, зі ста юнаками та дівчатами було забрано на примусові роботи. Потім – втеча, арешт, карцер… Тоді – концтабір в Альпах,робота на лісорозробках. А там – виснажлива праця, постійний голод, і як результат – важка хвороба. Був наймитом у німкені, працюючи сам (!) на 24 газемлі. Потім рив протитанкові рови в Угорщині. І, нарешті, довгождане звільнення в 1944 році… Далі була служба в армії, бої в Австрії, зустрічз американськими військами на Дунаї… А потім – переможний похідний марш через всю Європу…Додому…Пішки, з дев’ятої години ранку доглибокої ночі, по 80-90 км на добу – через Відень, Дембрецьк… Брав учать у Великому параді наших військ у Румунії. І скрізь, скрізь – численні натовпи людей, квіти, усмішки, слова подяки… «Хіба можна забути ті сльози на очах дітей, сивих матерів, дружин… та вдів?...», - розповідає Антон Тимофійович. Йшли рядові і командири Південного угрупування військ маршала Толбухіна. І серед них – 19-річний Антон, стрілок-піхотинець. Визволений і визволитель… (Зі спогадів Антона Мормила).
А от Марченко Степан Якимович, що родом з с. Халчі колишнього Ржищівського району (був забраний на фронт в червні 1941 р.), не дожив до Перемоги 9 днів. Він помер у госпіталі 30 квітня 1945 р. Поховали його в Польщі… (За спогадами сина Петра Степановича Марченка).
«Я працював у військовій охороні в 1941 р.», - розповідає Малофєєв Микола Олександрович (1912 р. н., росіянин,а з 1961 р. – житель нашого міста). – «Мав бронь, але добровільно пішов на фронт. Це ж діло святе!.. В 1943 році воював яв складі 106 дивізії, у військово-повітряних військах. Десантником був… Брав участь у боях в Австрії, Румунії, Югославії, Угорщині Про перемогу дізналися ми по рації на Дунаї. І одразу ж із радості кинулися купатися у холодну весняну воду!..»
А ось спогади Олени Редьки, племінниці Іваненка Івана Павловича, ще одного мого співвітчизника: «Дядько мій полковником був, кадровим офіцером. Повернувся з фронту інвалідом… Прикро, але загинув він у мирний час, рятуючи на Волзі двох дівчат…»
Навпроти нашого будинку знаходиться відділення Ощадбанку. Пригадую, як у холодні ночі бабусі й дідусі мало не від опівночі (!) займали чергу під банком, аби за кілька днів отримати тисячу гривень. Переконана, що у таких самих чергах мерзли й ті, кого нині наша держава вважає своїми героями Це ганьба для країни,солдати якої не шкодували власного життя і таки перемогли у цій війні...Ми сьогодні живемо у незалежній державі, за яку не боялись віддати життя ті, хто має з нашого боку таку от «вдячність»…. То яка тоді різниця, якою була твоя роль в страшному сценарії війни: героя чи боягуза й зрадника, якщо тепер у цій країні ти заслужив на ТАКУ старість?..
А ось кілька днів тому довелось почути таку інформацію: «Влада Севастополя виплатить до 9 травня 2010 року учасникам бойових дій та інвалідам Великої Вітчизняної війни1941-1945 років матеріальну допомогу розміром 1 тис. грн.» Або ж «Всі учасники бойових дій і інваліди Другої світової війни, що проживають на території Харківської області, до 9 Травня отримають матеріальну допомогу у розмірі 500 гривень. Таке рішення депутати прийняли в ході пленарного засідання позачергової LV сесії обласної ради.» Суми різні, та не в цьому справа. Матеріальна підтримка, звичайно, зайвою не буває. Безперечно, це є яскравим прикладом турботи про вельмишановних ветеранів. Але де ж та турбота протягом всіх інших 364 днів року?.. Де душевне тепло та підтримка з боку суспільства, якого так хочеться одиноким старечим серцям?.. Тих,хто пройшов війну і врятував свій народ від фашистських окупантів, держава сьогодні згадує лише раз на рік - напередодні Дня Перемоги.
Присягаючись звисокої трибуни ніколи не забувати подвигів своїх дідів-прадідів, чиновники натомість обмежуються, як завжди, порожніми обіцянками. Та ще й безупинно скорочують фінансування соціальної допомоги.
Сьогодні для ветеранів війни у вітчизняному законодавстві передбачено ряд пільг. Проте, на жаль, на практиці цих пільг ветеранам війни замало, а деякими вони просто неможуть скористатися. Реальні ж доходи і рівень життя ветеранів, котрі пройшли війну, залишається вкрай низьким. Рівень піклування про них є недостатнім. Необхідно ввести щоденну та адресну допомогу для людей, які захищали нашу країну.
З кожним роком усе далі від нас той пам'ятний день Перемоги, дедалі більш рельєфним стає значення подвигу сивочолих ветеранів. І хоч би скільки ще минуло часу, доки існуватиме на своїй землі українська нація — у цей день ми вклоняємося ветеранам Великої Вітчизняної війни, складаємо їм глибоку синівську шану. За післявоєнні роки вони не збайдужіли до свого минулого, не розгубили в пам'яті найменших вражень, почуттів і пристрасті, з якими ходили в атаки, розвідки, визволяли кожну п'ядь рідної землі. Давно відгриміли залпи війни. Суворий час Великої Вітчизняної війни став надбанням історії. Але не померкне слава тих днів. Вона хвилює серця сучасників. І скільки б часу не сплинуло від 9 травня 1945 року, ніколи не зітреться в нашій пам'яті велич подвигу.
917 наших ржищівчан-батьків, дідів наших загинули на фронтах Великої Вітчизняної війнив 1941 – 1945 рр., про що свідчать списки в «Книзі пам’яті України» (Київ,«Молодь» Книзі скорботи України» (Київ,2005 р, том 3). Точне місце поховання відоме лише 315 воїнів. Це територія колишнього СРСР, а найбільше – Західна Європа: Польща,Угорщина, Румунія,Чехословаччина, Австрія, Угорщина, Німеччина, Молдова…Найбільше наших земляків загинуло у 1944 році, визволяючи Західну Європу: того року з 917 бійців там полягло 442…
І досі не всі прізвища полеглих є у пам’ятних списках книг, на плитах біля братських могил, але всі вони – у пам’яті, у серцях нащадків – дітей, онуків… Їх незабутні образи – на фотографіях в сімейних альбомах, як найдорогоцінніші реліквії, як невмируща пам’ять роду, що передається від покоління до покоління. Рідні, незабутні, відомі на весь світ і невідомі! Ви наш високий приклад патріотизму, самопожертви заради волі і незалежності рідної землі, свободи людства від будь-якого гніту і ярма.
Дорогі ветерани, герої фронту і тилу! Звертаюся до вас зі словами безмежної вдячності за вашу стійкість, мужність, хоробрість і героїзм. Схиляємо в шані голову перед загиблими за нашу честь, свободу і незалежність. Пам'ять зобов'язує нас усіх цінувати те, за що віддали життя наші діди і батьки. Для нас, їх вдячних нащадків, кожен день Перемоги — це час осмислення нашого минулого і сьогодення, можливість ще раз оцінити мирне творення незалежної держави України. Щороку 9-го травня Вам салютує сама Земля вибухами червоних тюльпанів, спалахами фіолетового бузку, білим пахучим цвітом вишень і яблунь. І так буде повік на мирній землі. Віддаляючись від нас у часі, Велика Вітчизняна війна і виборена в ній Перемога не відходять у небуття і забуття, не припадають архівним пилом. Вони повинні вічним дзвоном відгукуватись у наших серцях.
Сучасники мої,хай перед кожним із вас постануть образи тих, хто наближав світлий День Перемоги, вклонімося сивим ветеранам, що живуть поряд з нами. Хотілося б звернутися до всіх, хто живе сьогодні, хто працює чи навчається, хто творить історію, до батьків і дітей: давайте усі разом зробимо так, щоб нинішні і прийдешні покоління завжди пам'ятали подвиг тих, хто поліг, визволяючи рідну землю і тих, хто повернувся переможцем. Пам'ять потрібна полеглим, увага потрібна живим: поколінню, яке пережило справді тяжкі випробування. Прислухаймося до порад і настанов тих, хто пройшов сувору школу війни, хто у повоєнні роки відбудовував зруйновані міста й села. Вони й сьогодні подають приклад витримки, мудрості та терпіння.
Шумить парк...Люди йдуть до обеліска. І падає до гранітних ніг білий цвіт, що пахне весною,стелиться білим килимом, підіймається з вітром і знову летить. Життя триває...
Люди, зупинимо всі війни на землі в ім'я майбутніх, щоб щасливо жила наша Україна, всі народи землі. Хай буде на нашій планеті мир і спокій, хай зникне зброя, що нищить красу, створену людиною. Хай же луна світла пам’ять про тих, хто, ніби другий Творець, подарував нам право на життя. Про тих, хто щороку втирає щирі сльози зі старечих очей, сидячи отам, на почесному місці біля Вічного вогню.
Подивіться в ці очі. Не відводячи погляду.Один на один.
З цими солдатами.
Зі своєю пам'яттю.
Своєю совістю.
ID:
259962
Рубрика: Інше
дата надходження: 16.05.2011 18:43:54
© дата внесення змiн: 17.05.2011 13:21:21
автор: Vogneslava_Svarga
Вкажіть причину вашої скарги
|
