«Заячий вечір. Сніг.
Ах! Блакитна стеле суніч
І лягає як стомлений синій китаєць,
З-поза сосонок звіриних ніг…»
(Майк Йогансен)
Шукав оту істину кляту шукав… Ось же вона – вибігла мишкою кудлатою на долівку – лови! Лови, ти ж кіт сірий, лап! Нема. А може й грані між вигадкою і правдою взагалі немає.... Щось вигадаєш, а воно виявляється правдою. Все життя думаєш, що воно правда, а потім виявляється, що то вигадка - чи то хтось вигадав, чи то я сам вигадав та й повірив.... Тільки один - дід з сивою бородою знає, що до чого - бо всю ту правду то він і вигадав. Тепер сидить і тішиться: «Шукайте правдоньку, люди, шукайте! Доки я на вас дивитимусь.» Добре йому – він то розуміє, що в нього вічність попереду, а ми ні. Ото й так і сидимо в шанцях зі скорострілами - сподіваємось війна якась трапиться, бо гинути намарно шкода.... Воював би з собою, але де воно оте "я" - в нього й поцілити важко - стріляєш у своє серце самісіньке, а вцілюєш у порожнечу... Отак і козакую доки років вистачить. А як не вистачить – то й по герцю. Хотів грушок натрусити з того дерева пізнання – а вони кулями додолу. І хоч би одна влучила – отак і носитиму оселедця, шлик та жупан (ще й шабельку іржаву) доки не помру. А як помру – то най цимбалістів запросять, щоб веселої заграли. Бо як жив сумував – то хай як помру веселитимусь. Шкода що смерті немає – лишень подорож з одної України до іншої, а то би помер би та й веселився. Чи то в бурсаки на старість років податись – може приймуть – псалми співати навчусь – як світ хворий сповідатись забажає, буду йому співати. Гей-би ворожбит якийсь мені долю начаклував – та не таку нікчемну як серед отих задрипанців. Ось жменю сніжинок назбирав – іду, людям дарую – а вони тішаться. Весни би тої дочекатися, бо мерзнути в цій хаті вітрами розшарпаній, де замість вікон дірки від куль, а замість дверей ляда до пивниці (таки до того андеграунду!) невесело. А там на цю хату може й лелека прилетить. Грішним ділом подумав – а най би як гніздо собі би мастив, до гіллячку палаючу приніс – згоріла б ця стара домовина та нову хати би збудували. Та де. І лелека забариться, і гілляки тліючі на стріху не носить він – байка то нерозумна, і хати старої шкода – хоч покалічена, але дідівська та рідна. Он у куточку тому не одного Сковороду колисали, що жебрачити по світах пішов. А в коморі крім темряви ще ніж гайдамацький лежить – свого Гонту чекає – на хреста перероблю, під серцем носити буду доки світ совою в ту чорноту нескінченну кричати не стане…
... Мусить бути сенс усьому - в іншому випадку, мабуть, не можливе було б існування всього взагалі... Адже хаотично-впорядкована випадковість не навіює вселенської сили рухатися і віднаходити віру у рух... Є таки десь та істина, та знати б де... Та відкрилась би хоч на мить, щоб не темнило буднями і святами...
Кожен рядочок Вашого твору - самобутній, і водночас доповнення до попереднього і зачаток наступного... Близько до серця, близько до душі і до розуму... Дякую Вам, п.Артуре!!!
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Приємно коли твір розуміють... Тим поче такий який писався як одкровення...
а грані між вигадкою й правдою і справді немає
та й правда у кожного - своя
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
...Можливо - на рівні свідомості людської. Але можливо існує певна абсолютна істина яка стосується самої суті буття Всесвіту. Ось цю абсолютну істину і хочеться пізнати, в цьому хочеться бачити сенс життя... Інакше життя взагалі немає ніякого сенсу...
