У хатині край села
живе дівчинка мала.
Раді всі в родині
Палагняк Христині.
Вона часу не марнує -
за артистами слідкує
почина фантазувати,
рухи всі копіювати.
Тому й чути часто сміх –
веселить Христина всіх:
бігає, танцює
та ще й аплодує.
Тато садить на коліна
й каже: «Чудо - не дитина:
вміє, як і я, співати,
ще й вірші декламувати.
Вчиться всього на льоту…
Дуже я її люблю -
мою солоденьку
крихітку рідненьку».
Мама « щастям» називає,
як до серця пригортає
милу донечку - перлинку,
дорогу свою Христинку.
Доня ненці помагає -
іграшки свої складає.
Росте помічниця,
мамина зірниця.
А бабуся заплітає,
казочки розповідає.
Тішиться вона малятком,
своїм любим янголятком.
Любить бабцин скарб писати
і книжки перегортати -
вчиться так Христинка -
золота пір’їнка.
Христя доброю зростає
і батьків цим окриляє -
з усіма дружити рада
їхня втіха та відрада.
Цілий день дівча питає -
залюбки відповідає
кожний як, чому і де –
щебетушка ж в них росте.
Вся родина Христю любить,
і ласкає, і голубить,
ясним сонцем величає,
без розмов її скучає.
Дітям всі добра бажають,
всіх найкращими вважають,
бо кожна дитинка
то чиясь кровинка.
Обожнюють своє чадо
дідусь, бабця, мама й тато.
Для них їхні діточки -
то чарівні квіточки.
