на скрипці грав скрипаль серед пустої зали,
де вдалині сиділа лиш вона,
яка так поспішала до вокзалу,
щоб не залишитись сама.
він грав на нотах серця, нотах болю,
вводив в оману слух і зір.
вона все приміряла різні ролі,
вона чогось чекала до тих пір.
мовчання музика розбавила жалобнА,
палахкотіли свічі, мов вогні,
кохання мов лиха хвороба
забрала їхні долі і житті.
він грав як міг, немов в останнє,
немов останній день він проживає на землі.
вона ж лише тихесенько зітхає,
ховаючи уста свої німі.
в очах надія, віра, сподівання,
то музика, що лине до сердець
одного він не знав: що на прощання,
в останній раз він грає, на кінець...
вона сиділа стомлена ваганням:
куди іти, і далі що робить,
бо грала скрипка не гітара,
струна душі сполохано болить.
там є вокзал, перон і потяг унікуди,
там є майбутнє, тут його нема.
там є знайомі, некохані люди,
тут він один, вона одна
скрипаль все грав, очами грів підлогу,
він так і не зумів їх підвести..
вона ж лиш бачила дорогу,
багаття кличе із нікуди в Нікуди
мовчання душ скрипаль змінив на ноти,
що ладні були душу підпалить,
їй на хвилину треба спокій,
щоб зрозуміть як далі жить..
вже догорає свічка, ллєтся воском,
тмяніє її образ за столом,
водночас все так складно і так просто:
вони закохані, та один одному ніхто.
порвалася струна...душі, не скрипки,
по скрипці ж покотилася сльоза...
вона пішла, в туманах зникла
віднині сам, вона сама.
порожня зала ледь вловила стукіт
втомилось серце скрипаля..
додолу скрипка, на пероні чутно звуки
поїхав потяг...із-під ніг пішла земля
