|
...Десять років тому її не стало. Найріднішої… Був зимовий ранок. Синє безхмарне небо, яскраве сонце, білий пухнастий сніг, мороз був ніжним. Проте на серці утворилася глибока рвана рана. Я вже знала, що померла найрідніша людина, знала те, ніхто і ніколи не замінить мені моєї бабусі Марії...
Йду без сліз, без надії, без віри,
Йду вперед, та немов - в нікуди,
Ви залишили світ, моя рідна,
Ви лишили цей світ назавжди.
Не приймає свідомість лукава
Тої правди, із смаком полину,
Вас, бабусю моя ласкава,
На яву вже більш не обійму.
Залишилась хатина порожня
Ваше ехо там досі живе.
Як приїду - серце кровю стікає,
Де ж ви, моя найрідніша, де?
Ви чеками мене місяцями,
Так в чеканні спливали роки.
Хоч на день, хоча б на годину,
Аби приїдждали всі ми.
Таких, як ви, людей тепер немає,
Ви - проста жінка з маленького села,
Що чесно діточок ростила,
Дитям війну пережила.
Ніхто не запросить до хати
Людей, що доля з торбами
пустила по світу,
А ви їх звали, моя рідна,
І годували, тим що мали:
Смачним борщем і пиріжками.
І плакали вони, коли прощались,
А я мала тоді не розуміла,
Що плакали вони від доброти,
Яку щедро дарували ви.
А я хотіла, так хотіла,
Щоб ви жили, щоб ви раділи,
Не зберегли ми вас, не зуміли.
Чи просто вас позвали небеса?...
Мороз тріщав, і сльози замерзали на щоках,
Не змерзи хлопці, що льодяну рубали яму,
На Водохреща ми вас поховали,
Та залишили назавжди у серцях.
ID:
393846
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 19.01.2013 18:09:45
© дата внесення змiн: 21.03.2017 21:37:00
автор: Наталя Есте
Вкажіть причину вашої скарги
|
