Прекрасних ми бажаєм поколінь,
Щоб не змарніла квітка красоти,
Бо як її накриє смерті тінь,
Нащадок має пам’ять понести:
А ти, в своїх ув’язнений очах,
Вогонь слабкий лиш живиш у собі,
Ти голод робиш в ситості місцях,
Твоя душа є ворогом тобі.
Тепер краси узором ти розцвів,
Глашатай тільки ти весну вістить,
Та в скнарості своє все розгубив
І сам себе в собі зміг схоронить.
Жалій же світ, все сам не пожирай,
Належне світу в склеп не забирай.
William Shakespeare
Sonnet 1
From fairest creatures we desire increase,
That thereby beauty's rose might never die,
But as the riper should by time decease,
His tender heir might bear his memory:
But thou, contracted to thine own bright eyes,
Feed'st thy light's flame with self-substantial fuel,
Making a famine where abundance lies,
Thyself thy foe, to thy sweet self too cruel.
Thou that art now the world's fresh ornament
And only herald to the gaudy spring,
Within thine own bud buriest thy content,
And, tender churl, mak'st waste in niggarding:
Pity the world, or else this glutton be,
To eat the world's due, by the grave and thee.
