Строго не суди, що сповідаюсь,
та не каюсь все-таки в гріхах
і в світи зажурені вертаюсь
по веселих, власне, берегах.
Юні роки смеркли за лісами.
Та воскреснуть кращі з них по днях
в тім краю, де спільними шляхами
в синю школу бігли за знаннями
по дитячих босих берегах.
Що збулось − у вирій відлетіло,
кращі мрії − на семи вітрах.
Залишилось те, що ніби снилось.
Може й ти вві сні мені явилась
на благословенних берегах.
А можливо, ранньою весною
проліском в засніжених лісах,
що вражає першою красою,
образ виник твій переді мною
на моїх весняних берегах.
Може, літом? Зайцеві гостинці
з лісу ніс. А твій проходив шлях
з поля до струмка біля криниці.
Лиш тобі − дісталися суниці
і щасливчик, зниклий в берегах.
Чортеням лукавим поглядає
дівчинка із пальчиком в зубах.
Співчутливо:
− Ти її кохаєш?
Що дитині скажеш:
− Я не знаю?..
−...Знаю? ...Знаю! −
Радість в берегах.
Жовта осінь радість остудила.
Не для мене чортики в очах.
Все одно, не вміючи, навчила
тамувати біль. Надій вітрила
ще чекали весен в берегах.
А зима? Хоч раз, та звеселила
чиста, чи й нечиста, може, сила:
в новорічних іграх на пляшках
рибка золота мені служила,
три бажання, (три, підряд!) здійснила,
а уста зустрітись не уміли.
Був мороз на сніжних берегах.
Полонили гоголівські ночі...
Дивне щастя − бути в цих боргах,
що й донині сняться любі очі,
сміх i смуток, жест i рівний почерк –
ось і всі сліди на берегах.
Біль прощання досі серце ранить.
Жовті квіти у твоїх руках
від душі на довгу-довгу пам`ять,
що пророцтвом поміж нами стануть
на майбутніх наших берегах.
Та й зів’яли безпорадні роки,
відцвіли, як трави в тих лугах.
Все пройшло. Вітрила одинокі
опустились на воді широкій,
на Дніпрових тихих берегах.
Що тепер зізнання ці спізнілі?
Що знайдемо у гірких словах?
Може душі й мали спільні крила,
тільки цього ми не розуміли
на своїх безпечних берегах,
де дороги наші спотикались.
Щедра доля зводила в містах,
та недоля також залицялась.
I дороги знову розростались
тереном на диких берегах.
Знаю, що не був твоїм героєм
і не мав достойних переваг,
і що сильні переваг достойні.
І снують жалі джмелиним роєм
на осінніх наших берегах.
Кажуть, − Не судилось.
І обоє
пов’язали з іншими свій шлях.
Все найкраще сплило за водою.
Так гора не сходиться з горою,
що стоять на різних берегах.
Все ж, буває, щастя усміхнеться
жмутиком суниць в твоїх руках,
поглядом твоїм у літніх снах
і луною серце відізветься,
як колись, от тільки стежка в’ється
по крутих гранітних берегах.
І неждана зустріч над Невою,
і причали, й пристані в портах,
де вінчає час жалі з журбою,
і листочки, списані тобою –
кануло безмовно в берегах.
Ти, мов казка та, що не здійсниться.
Пам’ять серця оживе в піснях.
Будь завжди щаслива. Хай Жар-птиця
і тобі хоч інколи присниться
на казкових рідних берегах.
P.S. Все – як сон:
і десь, під ліхтарями,
жовтими німими кольорами
тужить площа − теж розлуки знак;
білою тогою на річках
розляглись над тими ж берегами
теплі і пронизливі тумани;
все завмерло на старих місцях;
марить Лавра, на сторожі − брами;
сплять атланти, леви, істукани,
вулиці, розведені мостами,
що не скоротили поміж нами
шлях на віковічних берегах.
* * *
Не вини, що надто вже стараюсь
роз’ятрити у глухих серцях
радість чи журбу, що нам дістались,
що піщані замки уявлялись
лиш мені на власних берегах.
ID:
436589
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 11.07.2013 12:07:01
© дата внесення змiн: 23.07.2013 12:08:46
автор: I.Teрен
Вкажіть причину вашої скарги
|
