Здавалося, потяг «Кременчук-Львів» чекав на дітей не менше, ніж вони на той довгожданний час, коли нарешті вирушать до Львову, а звідти до Воловця, де розпочнеться нитка пішохідного туристського маршруту, протяжністю сто шістдесят кілометрів. Ох і манила ця довгоочікувана мандрівка!..
Вагон №8 з привітною провідницею сіяв після капітального ремонту. Зручні полиці з новесенькою оббивкою застерігали бути чемними та охайними.
Затамувавши подих дітвора чекала на відправлення. Деякі з них чи не вперше вирушали так далеко та ще й без батьків! Десять днів роль мами і тата мали виконувати ми - їхні керівники.
В вагоні було гамірно. В сусідньому купе зібралась весела ватага молодиків, які відмічали чи то якусь подію, чи закінчення свого вахтового сезону, чи просто пиячили. Бригада поверталася додому і на присутність в вагоні інших пасажирів, а тим більше дітлахів, зважала неохоче…
З вечірніми сутінками сон поволі зморив усіх.
Не спалося лише нашим хлопчикам…вони тихо сиділи в одному купе, стукіт коліс виявився для них далеко не колисковою піснею. Не шуміли, говорили пошепки і уже через декілька годин розійшлися на свої місця. Згодом сусіднє купе смачно сопіло різними голосами, утворивши справжній квартет.
До Львову мали прибути близько десятої ранку. З першими променями сонця заворушились молодики. Раптом симпатичний кремезний чолов’яга покликав мене і заявив:
- Ваші діти украли в мене мобільний телефон!
На той час це диво техніки тільки входило в наше життя і було досяжним ще не для кожного українця. Але чоловік оцінив це не як матеріальну втрату, а подарунок дружини на його сорокап’ятиріччя.
Ситуація вимагала вивчення, адже гарантувати чесність кожного із вихованців ми не могли. Вирішили не сполохнути їх спокій, тому оголосили перевірку правильного укладання рюкзака. Відчувши на дотик, оглянувши кожен пакуночок, впевнилися, що пропажі серед речей немає.
За сніданком завели розмову про веселу компанію заробітчан…і, ніби ненароком, сповістили про зникнення телефону. Уважно спостерігали за реакцією дітей… Ніхто із шести хлопців та двох дівчат жодним мімічним м’язом і виразом очей не показав своєї причетності до пропажі.
Один із двох Віталіїв, мовчазний по своїй природі, був сусідом того самого львівського молодика – спав на нижній боковій полиці. Але дружнє запевнення: «Ми не брали!» придало впевненості щодо порядності і чесності наших гуртківців. Неприємно було чути безпідставні звинувачення і погрози: «Я все одно вирахую крадія! От тоді – начувайтесь! Я вас з-під землі дістану!»
Звичайно, настрій був, як несподіваний дощ. Але львівське серпневе ненав’язливе сонце висушило калюжі тривоги, в тому числі і у нас, педагогів. Прогулянка містом, екскурсія до аптеки-музею взагалі змили сліди негативу того ранку.
Ми в електричці і, нарешті, Воловець! Чудові гірські краєвиди манили у прекрасну невідомість…
Заночувати вирішили в хаті лісника на краю села. Швидко сутеніло, вечеряли нашвидкуруч. Ледве встигли зробити фотознімки місця нашої ночівлі. Спати мостилися уже під світло ліхтарика.
До сходу сонця розбудив гамір – місцеві жителі йшли в гори збирати чорниці (там їх називають, якщо не зраджує пам’ять, яфинами). Здавалося, вони от-от ввірвуться до будиночка, щоб поглянути на невідомих пришельців, але скоро геготіння припинилося, вранішній сон виявився сильнішим і прокинулись ми від ласкавого лоскоту сонячного проміння. Ранкова роса, хоч вмивайся! Свіже повітря заряджало позитивною енергією. Вився димок – чергові готували сніданок.
Коли настав час сфотографувати бівак, виявилося – фотографувати немає чим…Нічого не зоставалося думати, що, лишивши його на порозі будиночку, дали можливість поживитися місцевим «чорничникам».
Відсутність фотоапарату в поході – повний провал. Без фотопідтвердження письмовий звіт зробити неможливо.
Але ситуація врятована! Серед числених шапочок і курточок у рюкзаку наша Юлечка знайшла і фотоапарат, який поклала їй мама.
Рахуємо кроки і поволі долаємо нелегкі кілометри. Дорога серпантином піднімає все вище і вище…Від перших вражень летять додому повідомлення:
«Привіт з долини Боржави! Ми на висоті 1100 метрів!»
Починає сіяти холодна мряка. Бредемо неначе серед хмар. Розкинувши руки, діти галасують, дивуються раніше небаченому, збирають чорниці і брусниці і, нарешті, людський організм до всього звикає. Лише не хоче звикнутись з пронизливим холодом і дощем…
Погода не пестила. Холодні вітри били в обличчя і шматували нашу уяву про чудові Карпати. А сіра мряка посилювала бажання швидше повернутися додому. Але про це усі мовчали. Дорога була тільки вперед!
Усі подумки заздрили Юлечці, яка, була як капустина - натягувала на себе шапочки, кофточки, курточки, а коли виглядало сонечко, в такому ж порядку по черзі їх знімала.
Дорожили кожною крихтою хліба і краплею води. Цивілізація залишилась десь там внизу…Дивишся, село наче поряд, але спускатися до нього треба чи не пів дня.
Яскраві спогади від озера Синевір. От там то повернулися до справжнього життя, підзарядили телефони і почали розслаблятися. Два Віталії постійно плентались позаду, граючись мобільним телефоном, нариваючись на зауваження керівників і незадоволення групи. Та цивілізація швидко закінчилась, на додачу пішли проливні дощі…
Під ранок намет промокав дедалі більше, діти збились в однин куток. З продуктів залишився шматок сала і трохи бубликів, вогнище в зливу розпалити неможливо. Село було близько і ми, керівники, пішли до магазину, аби підкупити їжі та дізнатись розклад руху автобусів до Рахова. При такій погоді і в такому стані йти далі вже було неможливо і не було сенсу. Час піджимав – квитки зі Львова до Кременчука були куплені заздалегідь.
На щастя розпогодилось. З нашим поверненням з харчем виглянуло сонечко. Сповнені бажання встигнути на автобус, готували сніданок. Виявилось – сала і бубликів уже не було…Скерував тихий і мовчазний Віталій… забувши про керівників. Діти ніяковіли, в колективі, що дев’ять днів пліч-о-пліч рахує кроки, ділиться останнім ковтком води і шматком хліба – це «ЧП». Хтось, злякавшись, підніс два бублики, але швидко зрозумів, що не в них справа…
Настрій у всіх був зіпсований і, чомусь, діти винним вважали тільки Віталія, який запропонував з’їсти останні запаси в ничку.
Старшокласник Віталій був дивакуватий. Наполегливістю не відрізнявся, на заняття ходив нерегулярно і не для того, аби чогось досягнути. Результати приносили інші – спортивні і здібні діти, він же проводив час у спогляданні і спілкуванні.
В похід пішов із задоволенням. У перші вечори, коли всі вже вмостились спати, довго сидів біля залишків вогнища, дивився на зорі і, здавалося, дуже переживав… «Я ще трішки. Мені подобається бути на самоті», - реагував на зауваження дорослих. Потім мовчки ішов спати.
Розповідав, що ціле літо працював – заробляв гроші, адже сім’я достатками не відрізнялась.
В Рахів прибули в годин шістнадцять-сімнадцять. Електричка до Львову відправлялася пізно ввечері. Часу для відпочинку було вдосталь. Одні приводили до ладу свій зовнішній вигляд, інші вистроїлись в чергу для зарядки мобільних телефонів, чергові збиралися разом з керівниками до магазину за продуктами, адже дорога далека, у Львові часу для цього уже не передбачалося.
Я теж вирішила зарядити телефон і залишила його на період відвідин магазину. Повернувшись, побачила – зарядка відключена, біля іншої чаклує Віталій… Це знову мене обурило і миттєво стукнуло в голову – звідки у Віталія мобільний телефон?! Адже, щоб подзвонити до мами, він користувався телефоном друга – іншого Віталія. Задала запитання в лоб – де взяв мобільний телефон? Зніяковівши, відповів, що телефон купив на зароблені гроші, але на заборону мами брати його в похід, тихенько взяв без сім-карти. Деякі «адвокати» це підтверджували, інші – просто мовчали…
Сумнівів уже не було – телефон крадений! Але доказати самотужки це було поки що неможливо. Не говорячи вголос про це, всі знали правду і підтримували крадія, і це вражало найбільше. Група стверджувала, що телефон Віталій дійсно купив. Навіть пропонували зателефонувати мамі…
Мозок керівників посилено працював. Розуміючи, що шанси на повернення телефона господарю невеликі, приймаємо інше рішення…
Львівський вокзал гамірно зустрів дітвору. Світило яскраве сонце, змучена десятиденною відсутністю цивілізації і умов життя група відреагувала лише на речитатив міліціонера:
– Змушені вас затримати. Маємо вас обшукати, один із членів вашої групи викрав мобільний телефон у пасажира потягу «Кременчук-Львів». Дівчата можуть залишатися на місці, а хлопці з речами і керівники пройдіть до кімнати міліції.
Група була шокована…Але раптом згадалась погроза;
«Я вас з-під землі дістану!» І всі сприйняли це ніяк інакше, як її виконання…
Розпочався обшук, але довго цього не прийшлось робити, адже одразу після шокуючих хвилин у мовчазного Віталія бризнули сльози. Він попросив міліціонера, аби кімнату покинула Тамара Марківна!!! І він все розповість. Це викликало обурення не тільки в керівника, а й у службовців правопорядку – керівник несе відповідальність за вихованця протягом усього періоду походу.
А все було дуже просто. Підвипивший молодик ліг спати і телефон з кишені випав на нижню полку просто в руки Віталію. Спокуса виявилась сильнішою від порядності і чесності. Дуже ж уже хотілося хлопцю мати мобільний телефон! Вирішив приховати, поділившись про подію з друзями. Довго сиділи, зібравшись в одному купе і, крадучись, розглядали знахідку. На час перепакування рюкзаків крадене заховав десь під сидінням. А сім-карту викинув у львівському привокзальному парку.
Телефон залишився в кімнаті міліції. «Оформивши» відповідні документи, ми поспішили до свого потягу.
Ніхто і не помітив, куди по приїзду до Львову відлучався один з керівників…
Що було дальше? Можна було зіпсувати юну уже заплямовану ним самим біографію Віталія. Але офіційно вирішили цього не робити, провівши відповідну роботу з педагогами та батьками на місці. Здавалося, що урок від цього він мав получити серйозний. Хто знає, як складеться доля цього хлопця?
Свідомо віддаючи знахідку назавжди в руки міліції, іншого виходу просто не мали. Ще довго ходила на кременчуцький вокзал в надії віднайти прізвище постраждалого, та транспортна міліція цього робити не стала. Сумніваюсь, що це зробила і міліція у Львові. Тільки тоді пошкодувала, що так повірила своїм вихованцям.
Та дуже хочеться сподіватися, що урок, отриманий Віталієм і групою в поході, не пройшов дарма. Та й для нас, керівників, це був не просто урок, а ціла педагогічна наука…
Якось, ідучи по ринку, молодий хлопчина тикнув в руки рекламку – «Двери! Двери! Бронированые двери…» і замовк…Здрастуйте, Тамара Марківна…
О, Віталію, здрастуй! Як справи?
- Працюю…
Більше хлопця з тих пір не бачила.
Маю надію ще зустітися колись з усіма членами групи того походу і почути уже з вуст дорослих людей справжню оцінку тих подій, що відбулися влітку 2005 року і всю правду, яку, можливо тоді іще і не почула… Адже зник і фотоапарат…
ID:
437099
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.07.2013 17:26:58
© дата внесення змiн: 13.07.2013 17:49:05
автор: Тамара Васильєва
Вкажіть причину вашої скарги
|
А слова латиною пана Влада Валошина перекладаються, як "Прийшов, побачив, переміг". Вони належали Александру Македонському, якщо я не помиляюся... 
Це те, що стосується Влада, бо, даючи комент, треба як мін це зробити, а він, на мою думку, не зробив цього і через декілька десятків секунд уже кинув смайлики...От в чому справа.
