Місяць – чортів посіпака – відщипує здерев’янілими пальцями достиглі згустки з моїх наструнених нервів. Йому, бачте, хочеться нових епітетів! Але для цього треба пережити мутації тисяч слів, витримати нудотний смак усіх нових «кохань», які кінчатимуться одним – ріками сліз чи крові (жертовної – у жінок, змертвілої – у чоловіків). Серветкою слів - вибачень ти витираєш з власних вуст необачний поцілунок, що свідкував так вдало тоді про пристрасть, заховану на дні шафи під товщею тканин з моралі, релігійних заборон. Мила, ці бабусині сукні так не личать полум’ю з твоїх гілок - ключиць, з твоїх плодоспраглих вуст, з твоїх прихованих соромом пагорбів – годувальниць.
Я готовий блукати 40 років по пустелях невизначеності, щоб зрештою обезсиленим звіром втрапити у землі твого Бет-Елу. Слова дзвенять у мені, їм хочеться утворити нові ріки – океани, які б стали товщею окреслень для незайманих земель.
Потім мить одержимості, яку я так вдало приховую під виглядом добропорядного чолов’яги, принишкла в передчутті нової музики. Так, це тиша. Навіть стукіт криваво – тваринних бажань не порушить її. Це підвладно лише мені, слухачу. Але не хочу потім говорити собі: «Дворушнику, для чого було вбивати ніжність спокою, який ти так і не знаходив досі?».
Зірки – це колосся райських полів. Місяць – це джерело. Я п’ю його. На смак – наче терпкість облудних доторків, обмащених в холод фатальних зізнань. Спрага моя не мине. Хіба вдень, але тоді я – не я. Колір заглушить мене своєю штучною барвистістю. Та і нащо колір мені. В мені є кров, зчорнілі сутінки свідомості, сірість охайного та доглянутого смутку, чистота моїх дитячих спогадів, що окреслена біляво – крейдяним колом істинності материнської любові, яка потім знаменом – оберегом переводить нас, сліпих, через життєві мости.
Коли я вперше прийшов у Бет – Ел, то побачив тебе у стані колінної молитви. Тінь огиди почала покривати моє чоло у вигляді гримаси тварини – хижака, але потім, згадавши, що релігія – теж мистецтво, я схилився поруч і почав слухати тебе. Чув лише сльози. Так ти плакала за нас обох. За себе – через всеосяжність вашої з Ним взаємної любові, а за мене, люба, ти плакала так, як плачуть за самовбивцею: гірко і з присмаком осуду, який артистично приховувала під виглядом уявлянь усіх мук царства Аїда. Але оте, ліве єство, показувало свої гострі зуби, що мали прив’язаність до рідкісних страв. Дивно, але серце наше – теж зліва. Вночі йому надто смакує моя туга за тобою.
Ти зрадила мені з найдовершенішим митцем, але цей огріх тобі я пробачаю. Що я можу дати тобі, крім митей щастя, тоді, як Він дарує Царство Небесне.
*Бет - Ел - Дім Бога
ID:
437176
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.07.2013 01:16:04
© дата внесення змiн: 14.07.2013 01:26:02
автор: Олена Ганько
Вкажіть причину вашої скарги
|
