Вже диво, що ти є людина жива,
Радій, що у тебе є руки і ноги, -
У інших немає ні того, ні того,
Навіщо ще в Бога просити дива?
Ти бачиш, їси, чуєш, бігаєш, плачеш,
Співаєш, смієшся, ти думаєш, любиш,
В тобі не заклали пороку й нестачі,
І явних причин для страждання та згуби.
Щоранку - світанок. Скажи, чи не диво?
І серце твоє не спиняє свій стукіт,
І співу пташок душу милують звуки,
Невже цього мало, шоб бути щасливим?
Та фарби яскраві тускніють, і біди
Приходять в життя, як голоднії круки,
Ти бачиш, як плачуть від голоду діти,
Каліки благають: "Дай помочі руку."
І тут забуваєшся в бідах про щастя,
Бо ніби згасають пред ними дива,
Прокльони у небо летітимуть часто:
"О, скільки стражданням одвічним тривать?!"
"Ти бачиш це, Батьку? Зроби щось із лихом!" -
Твій тишу порве відчайдушний надрив,
І голос вві сні розповість тобі тихо:
"Я вже щось зробив. Я тебе сотворив."
