|
Моя поїздка почалася одним серпневим вечором. Я так не хотіла їхати, що мені надто набридливо не подобалось усе навколишнє з нею пов'язане. Мені здавалось, що навколо тільки старі та діти. І подекуди сімейні пари. Я якось надто не логічно виглядала на їхньому фоні. Тут вдома залишалася одна людина, яка почала щось сильнувато западати мені в душу, хоча серце своє я все ще не звільнила від пут того нериємного "кугута", як називала мого коханого моя мати. Я розуміла, що все ще кохаю і він мене також наче, та я сама його в кінці кінців змусила перестати зі мною спілкування, я просто зрозуміла, що не хочу бути з ним, хоч і кохала.
Цей новий знайомий дарував купу приємних емоцій і казав, що буде чекати мене з моєї подорожі. Як же я хотіла, щоб дочекався. Я не хотіла закохуватись, та мені була приємна така увага. Він був надто милий, щоб так швидко розпрощатись, до того ж називав мене "ребенок", так цікаво мене ще жоден чоловік не називав.
"Живу у своє задоволення" - надумалось, коли зупинились о першій ночі у дорозі, просто так я написала нещодавно у повідомленні колишньому коханому. Чи то його, чи то ба себе намагаючись упевнити в цьому. А що є зараз моє задоволення? Хвилинами здається зірватись і полетіти у те село, але тільки би до нього, обіцяти усе, пробачити усе, тільки б був знову поряд. Іноді думається, що це моя нова пристрасть - фотографія, у всіх її проявах, і у ролі фотографа і у ролі моделі. Надто милі оку мені ці світлини. Бачити крізь об'єктив чиєсь усміснене чи сумне обличчя, чи рожевість заходу сонця. Секундами находить, що відраду бачу у цьому хлопчаку, який наче мене чекає, знати б для чого він мене чекає.
У вухах лунає пісня Кості Меладзе "Кажуть, все мине", на годиннику друга ночі, а за вікном чергова невідома область, не важливо, ми ж тільки позв. Ця пісня колись стола на мелодію смс у колишньому телефоні. коли мені тільки колишній і писав. Телефон змінився, мелодія інша, не прив'язуюся, пишуть багато чоловіків, не хочу давати одному вволю познущатися над моєю душею, поки вона не відійшла від того, у кого це надто яскраво вдалося.
Спати не можу, що ж ще залишається, тільки писати, те що чую, те що бачу і трохи відчуваю своєю пошарпаною душею.
Чомусь прийшло в голову, що саме тому, хто кличе мене "ребенок" хочу віддати її на лікування, може тому, що у нього це почало вдаватися. Всі навколо сплять, а у мене у навушниках на черзі пісня, яка вже стояла знову ж таки на нього, але вже на мелодію виклику. І знову це Костя Меладзе, його тезка.
Згадала, що коли позаминулого разу була у монастирі, менше двох тижнів тому, я купила йому маленьку іменну іконку, я мала надію, що все владнається, та його так і не бачила, тому віддати не змогла. Різні думки у голову лізуть, чи відіслати, чи поїхати віддати, чи взагалі подарувати своєму замдекану, який також тезка старшого Меладзе.
Вирішила поки не вирішувати. Ось така тавтологія. Все ж я їду через усю Україну, треба відкласти це рішення на своє повернення.
Хочеться обрати другий варіант, та з кожним днем, здається все менше. Чи справді так і є. Та знаю, що треба вчинити так, як описала під третім варіантом. Поки я дочекаюся зустрічі з своїм начальникшм, маю надію всі інші бажання відпадуть.
П'ята ранку. Світанком ще і не пахне, зате пахне печивом, яке точить хтось поряд, і мене це потроху бісить. Знову зупинка. Тільки вже вимушена, а не запланована. Аварія якась попереду, треба перечекати. Як же мене узагалі бісить ця ніч, а надто відтягування моменту приїзду.
Думаю про багато різних речей. Та хочу робити зараз лиш одне - спати. В дорозі не вмію.
Починає світлішати і це мене дуже страшить. Тепер я точно не посплю. Як же скоротати ці сім з половиною днів?
Спробую закрити очі і порахувати козлів... Слонів...Ослів.
Дев'ята ранку. Прибули, що називається. Враження, щось не дуже веселі. Хочу спати, їсти і додому. Щось не схоже це не Крим. Я виглядаю, як якась зануда незадоволена життям, такою себе і почуваю.
Вже біля моря. Сиджу і думаю, яка ж я жалюгідна. Летів літак над головою, захотілось закричати, щоб і мене забрав.
П'ята вечора. Нарешті мені хоч трішки краще. Поспала і легше на душі і на тілі стало. Прокинувшись помітила на телефоні купу пропущених дзвінків від друга Тараса. Виявляється сьогодні вночі розбився автобус з туристами, що прямував по схожому маршруту. Я не брала слухавки. А він дурів від довгих гудків у телефоні. І нарешті я його запевнила, що жива і здорова.
Вода у морі на диво тепла і така приємно солона.
Навколо діти, шум моря, його смс після непринятого дзвінка: "Спят усталые игрушки, книжки спят", яке було так влучно написано, я і справді спала. І так страшно стає від думки, що вже частіше у голові лунають слова: "Він такий милий". Треба зав'язувати з цим.
Згадала про свою теорію, що не існує голубих чоловіків, розказала мамі, а вона заперечила мені, що це все фізіологія.
Спостерігаю за людьми навколо.
Ось і настав вечір першого дня. Фотографувала море, захід сонця, батьків. Наче день пройшов ще добре. Та вони хочуть лягати спати раніше, а я взагалі диву дивуюсь.
Телефонував Олександр.
Його дзінки найдовгожданніші зараз.
Страшно від цієї думки.
Повернулась з думкою, що все одно його кохаю. Він напивав, що йому наснився секс зі мною, а мені наснився секс з Олександром. До чого це, цікаво?
Чи хочу його повернути? Мабуть, так. Чи надовго? Певно, що ні.
ID:
458899
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.11.2013 16:51:32
© дата внесення змiн: 06.11.2013 16:57:32
автор: Біллі Джин
Вкажіть причину вашої скарги
|
