*Dico vobis: antequam Abraham
fieret, ego sum.
Я завжди загубився між собою
І власним присмерком
Моєї туги кров’ю
Скипає спомин – чистий, давній, тьмяний,
Чоло відблискує – тернина, вкрита воском
І з глини ліпиться лице рум’яне.
Ще не моє. Мені зоря самотня
В післячутті Різдва зітліло світить,
Кометно котиться страшним
зимовим світом,
над мертвою травою під ногами.
Моя зоря мене єдина онімбила
У вічну ніч.
Клубочусь, як лихе Адама сім’я.
Ще раз.
Цьогораз голосніше клич
І очі спалахнуть двома зірками
В колекції небес.
Мій блюз не скрес.
Блактиніє, бубнявіє, повніє,
Кружалом повні скотиться в надії
Туманні площі. Там ліхтар зоріє,
Бринить моєю надвертепною зорею
І я піду за ним – у Вифлеєм.
Там спить мій сон.
І я, поруч з вівцею, заляжу в сон ягням.
Напевне, до весни.