Втеча від себе - то вірна загибель,
Ба, не врятує і маска.
Ріже самотність мій стрижень на скиби,
Коли говорити нема з ким.
Стрілкою рубить безжальний будильник
Тижні в нервовім стакато.
Знаєш, що де б ти не була, людино,
Тебе буду вічність чекати?!
Нащо гризеш ти супокою глибу,
Плоть її рвеш, самотино?
Знаєш, як ми погуторить могли би
Удвох - тільки я і людина?
Мово напроти, безцінно ти линеш
В серденько метеоритом,
Рвися душа, наче спрагла стеблина
З людиною поговорити!
