«О Господи! Як же це боляче! Як все всередині горить, палає! Як холодно стає…морозно, моторошно, страшно. Десь всередині мене засіла велика чорна діра, яка засмоктує все – навчання, роботу, сім’ю, мої емоції, хороші… а що таке «хороші»? що означає це слово? Мені здається, що я його десь чув раніше… Безглузде, дурне слово, яке не має сенсу».
Ігор сидів на ліжку, тримаючи в руках голову і час від часу з усієї сили стискав її. Наче хотів щось у собі втримати. Або навпаки – розтрощити.
«Чорна діра, вона ковтає все… І мене… Вона з’їдає мене. Ні, вона мене рятує. Чи з’їдає? О Боже! Ну де ж ти? Де? Куди ти пішла? Чому? Я не можу без тебе? Я не вмію без тебе думати, дихати не вмію, їсти не вмію, відчувати, бачити, сміятися, та що ж це таке? Що таке «сміятися»?»
Він опустився з ліжка на підлогу, почав сміятися. Істерично, намагаючись вилити із себе весь бруд відчаю… Він кашляв, почали текти сльози. Сміятися, коли важко заплакати.
«І жити я не вмію без тебе! Не вмію! Не можу! Не хочу! Не буду!»
Ігор різко підірвався з місця, підбіг до вікна і розчахнув його навстіж. В обличчя пахнуло змоченою дощем пилюкою та розквітлим бузком.
«То й що…»
Четвертий поверх. Достатньо високо, щоб серце встигло зупинитися. Зате не буде боляче… мабуть. Вже ніколи. Навіщо робити те, що не вмієш? Те, що не можеш? Не хочеш? Можна бути без болю, просто треба наважитися і ступити вперед.
Хлопець поставив одну ногу на підвіконня, потім іншу. Послизнувся, ледве не впав, але втримався за раму.
«Ха-ха-ха! От зараз буде добре. Я стрибаю у свою чорну діру! Вона мене спіймає? Я хочу бути там, там, де є моє навчання, робота, сім’я, мої емоції, хороші… Знати хочу, що означає слово «хороші». Щоб вони були у мене хороші!»
З очей потекли сльози. І як захотілося викинути це все із себе! Не придушити, не заглушити, не засунути кудись глибоко, а викинути, вирвати все разом із тією бридкою дірою, все, під корінь, щоб як не було, ні, щоб просто ніколи не було…
Раз, другий, Ігор почав хлипати, задихатися, нарешті позбавлятися отого злого, чорного. Він повільно опустився і присів на підвіконні. Плакав, плакав, нарешті плакав, мабуть, вперше так. Так сильно, так щиро, так палко. Так страшно.
«Я хочу, щоб стало легше… Я просто хочу, щоб стало легше! Мамо, обійми мене… Тату…Не відпускайте мене! Я просто хочу, щоб стало легше…»
Невідомо, скільки часу відтоді минуло. Ігор сидів на тому ж ліжку. Тримав у руках не голову, а книгу, просто читав. Задзвонив мобільний.
- Так, слухаю! О, привіт, Катю! Як справи, сонечко?
…
- Звичайно сумував. Вже не можу дочекатися, коли ти приїдеш.
…
- Справді? Я дуже за тебе радий! А ти коли приїдеш у місто?
…
- У суботу? І я нарешті тебе побачу!..
…
- Та все добре, на диво. Я здав на четвірку! Матиму стипендію!
…
- На роботі взагалі все класно! Мене обіцяють взяти у штат, уявляєш?
…
- О так, так… дякую… До речі, мама з татом тобі привіт передавали!
…
- Ага, обов’язково передам!
…
- Я тебе люблю! Приїжджай!
«Моє навчання. Робота. Сім’я. Емоції… хороші. Знаєте, що таке «хороші»? А я знаю! Це такі, коли радісно, такі, коли хочеться обійняти увесь світ і віддати йому хоч трішки того щастя… Коли аж тремтіти починаєш від того бажання… Коли є одна єдина дівчина, яка мені потрібна. І більше ніхто. Любов – це теж хороше…
Мені нарешті стало добре».
ID:
492427
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.04.2014 11:47:47
© дата внесення змiн: 14.04.2014 11:52:51
автор: ЕмоційноНестабільно
Вкажіть причину вашої скарги
|
