Безсоння з'їдає мене, як велика собака,
На скроні, мов дід-одинак, проступила сивина.
Щодня сновигаючи містом, блідий і цибатий,
Від люду приховую очі - голодні, совині.
Під тяжкістю пухлих мішків зорової нудоти,
В мені прокидається злий, зосереджений геній,
Безсоння - найліпший-бо дахозриваючий допінг,
Наркотики поруч із ним - недолугі пургени.
Коли б то я долі вершив, хоч би власну, то певно,
Не владою й грішми по вінця залив би свій кухоль,
В яснім океані глибокого сну, потопельник,
Я ніжився б вічно, як ситий карась від макухи.
Зіяє запалене око - червоний прожектор,
Асфальтом шкребеться нога - мій загострений шпатель,
Зі зміни нічної, суцільний, як самопожертва,
Осліплений сонцем, я суну замріяно... спати.
