Ти мовила, що теж за мене думаєш,
Хоч і турбот набралось понад край.
Ти не давай душею править сумові,
Тривожить серце болем, не давай!
Вже небагато ждати нам лишилося.
Ще прийде час для радощів скупих.
Бо ж не даремно вчора ти наснилася
Між оберемків квітів польових.
А я бреду по травах, по некошених,
Тобі назустріч в дикому саду,
І сльози щастя чисті і непрошені,
Ніби росу, я гублю на ходу.
А ти така, між квітів тих, замріяна!..
Немов троянда, поміж них цвітеш.
Щоб наше щастя не було розвіяне,
В своїх долонях ніжності несеш.
Вузенька стежка нам під ноги стелеться.
Ми розминутись не змогли ніяк!
Обняв тебе, та пригорнув до серця
І у хмелю щемливому закляк!
А коли очі розтулив, схвильовано,
Аби побачить кращу із людей,
То, ледь не крикнув, - вражений, здивований:
Троянду білу тисну до грудей!
Шипи її мені у груди вп’ялися,
По пелюстках цідилась тихо кров
І ця троянда ніби набиралася
Чарівності, чиє ім’я – Любов!
Чому це так оце мені наснилося,
Не відповім на запитання сам.
Знаю лише: що серце своє, зболене,
Тобі, кохана, - без жалю,- віддам!
18 червня 2013 р.