Посміхнулася мені семиколором
В небі радість ніжна післядощова.
Аромат озону зникне ще не скоро.
Тіло легке, наче вата цукрова.
Б’ють в асфальт з дахів стікаючі краплини.
Їх колеги стрімко мчать вниз по вікні,
Як сльозини по щоках. Пливуть хвилини.
Мов заціпило. Стою в вогкім вбранні
Так, як вперше обнімаючись стояли,
Під рясним дощем змиваючи наш шал.
Ми кохали, планували та не знали,
Що короткий наш кохання серіал...
А твоя небесна посмішка все грає,
Наче знов зі мною поруч, як колись.
Відчуваю... Та, на жаль, тебе немає.
Тільки з даху капотить: "Змирись... змирись..."
