Думками навиворіт і болем в себе́.
І щоб не бачив ніхто чужий.
Ось таке́ сьогодення пояснює те,
який ти "мертвий", коли живий.
І знову ниє, та вже не дуже болить,
й наче німіє, терпне рука,
що так стрімголов до пензля свого летить
й полотно для картини шука.
Щастя розбите склеїти вже не вдасться.
Лиш записати в пам'ять собі:
як цілував змарнілі мої зап'ястя,
як обіймались на самоті.
Як стрічали ранками тихими сонце,
і проводжали вечір разо́м.
Як слали "привіт" у вікно незнайомцям
і як ділились своїм теплом.
І як в ніч тиху холодом літнім змерзли
схудлі наші тіла дощові.
І як ми загубились, втратились, щезли.
І немає тепер.
Не живі.
