Нині сонячно. Бог благословив ранок першими променями. І благословив тебе вранішньою дорогою поряд з чоловіком. Або… покарав. Бо нібито йдете разом, але насправді прошкуєте нарізно. Ти трохи спереду, він на два кроки відстає. Зумисне. Аби не обертатися защораз, як захоче ввігнати гостре слово у душу. Ти би рада, щоб цей ранок був дощовим, тоді парасоля приховала б твій розпач, а краплі дощу могли змішатися з гіркими сльозами. І ніхто б не помітив, не запідозрив тої муки, що викручує все єство, як шмату. Ти б не мусила витискати із себе несправжню посмішку при зустрічі зі знайомими. А він… він не мусив би гаками свого погляду зачіпатися за їхні очі, намагаючись довідатися, чи здогадуються про все, що сталося межи вами. Його зіниці не виказували б німого неспокою - розв'язуєш язика чи ні, коли хтось зверне увагу на твою печаль, що читається у кожному порусі.
Ідете. Вранішнє сонце променями облизує ваші спини. Покромсані тіні переплигують з вибоїни на вибоїну. Цей відрізок тротуару ще не залатали бруківкою. І він безпомічно кається під ногами перехожих шеренгою покалюжених ран. Тобі подумалось, що ваше життя трохи схоже на цей тротуар. Таке саме пошматоване, побите, заляпане грязюкою. Та ба, є велика різниця між ним і вами: нині-завтра тут затарахкотять відбійні молотки і пошматовані, недужі клаптики асфальту зідруть. А за місяць-другий на їхньому місці уже буде красуватися невитіюватий візерунок, уміло складений робочими з кольорових цеглинок. А ваше життя латати нікому. Хіба сонцю, що намагається облизати криваві подряпини на ваших спинах. Бо нині так сонячно…
29 березня 2106 р.
