Олесандр Печора «Пелюстки неодцвітанні»
(лірика кохання)
Лубни – 2015
Комунальне видавництво «Лубни»
Олександр Печора справжній метр поезії. Про таких кажуть: «Він щось знає!» Поезія наче сама ллється з нього. Кожен хто чув як Олесандр Печора читає свої вірші (аудіо-записи є на сторінці автора в «Клубі Поезії) переконався, що він ще й чудовий декламатор. Його приємний оксамитовий баритон з легким полтавським акцентом можна слухати і слухати.
Тож, коли отримав на пошті посилку з книгами від Олександра Печори, в передчутті радості від читання поезії з підскоком поспішав додому. Почав з лірики кохання – збірки «Пелюстки неодцвітанні». Її поет видав в видавництві імені свого рідного міста – Лубни. Верстку, редагування, художнє оформлення робив сам Олександр Андрійович – художник за освітою, тому книжку приємно брати в руки. Читати її теж одне задоволення – не доводиться спотикатись на друкарських помилках і кострубатостях оформлення, які так часто зустрічаються в українській напівсамодіяльній видавничій справі.
Отже, любовна лірика. Здавалося б, ну що тут можна нового сказати. Скільки вже написано віршів про це «почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі»! І фізіологія, і психологія цього інтенсивного почуття розібрана по поличкам.
Та все одно люди читають і пишуть про кохання. І надалі читатимуть і писатимуть. Тому що любов – це особливий стан наближення до природи божественного, найвищий з можливих. Любов в своїх проявах багато в чому схожа на творчість. Олександр Печора це відчув і висловився так:
Зуміє той кохатися у слові,
хто вміє закохатися в житті.
Поети – то художники любові,
тому і не зникають в забутті.(6) *
А ще поет дещо грайливо попереджає:
Звісно, не святими є поети.
Я – поет.
Зізнаюсь тет-а-тет:
Не секрет, що маю я секрети.
А які, – ото уже секрет.(76)
Всіх секретів автор, можливо, і не повідомляє. Але навіть з того, що є в збірці можна черпати і черпати, як з колодязя «сердечного» досвіду. В збірнику любовної лірики «Пелюстки неодцвітанні» здається представлено весь емоційний спектр станів любовного вогню –
від легкого ностальгійного тепла:
З минулого дзвінок
застав мене зненацька,
мов постріл, пролунав
в упор із далини!
Пригасла вже давно
любов моя юнацька,
й воскресла враз вона –
явилась без вини.
(49)(«ДЗВІНОК З МИНУЛОГО»)
І аж до пломеніючої пристрасті.
Я хочу поринути в ночі медові,
В гарячі обійми, в безмежжя хотінь,
Щоб знову відчути поранений стогін
В шаленому леті розпечених тіл. (34)
Якби хтось взявся писати книгу по психології кохання, для епіграфів чи ілюстрації всіх граней цього багатовимірного стану я порекомендував би книгу лірики Олександра Печори.
Наприклад, для відображення юного жагучого кохання можна взяти такі рядки:
На Купайла чарувались.
Милувались, обіймались.
Коли смачно цілувались –
Ясно зорі усміхались.(39)
Для опису спокійної любові-медитація зрілого віку підійшло б таке:
Хоч вже й минуло тепле літо,
та осінь – справді золота!
Любов’ю серденько зігріте,
Коли душа ще молода.
(37)( «Дарунок долі»)
Змалювати кохання-уподобання чи любов-симпатію можна було б такими рядками:
Поміж нами крига тане…
Доле, порухів не руш.
Хай горить свіча жадана
на взаємнім святі душ.(10)
А ось про сердечну прихильність чи кохання-доброзичливість:
А мене та просинь
повернутись просить,
де колись з тобою
молодим ходив.
Лине без упину
дивне павутиння –
нашого кохання
спомин дорогий.
При бажанні в збірці «Пелюстки неодцвітанні» можна знайти всю палітру емоцій кохання і любові.
Захоплення:
Ти казала: "Гляди, не влюбись".
Нахвалялася пальчиком грізно.
Та було вже, було надто пізно:
я в очах твоїх враз утопивсь!
Закоханість:
Неосяжну, незвідану повінь
я в блакиті гарячій відчув.
Очі лагідні, повні любові,
запалили у серці свічу.(17)
Ніжність і відданість
Пелюстки твоїх рук,
пелюстки твоїх уст,
і усмішки, що сонячно квітнуть,
я у всесвіті серця палкого несу,
мов нев’янучий квіт заповітний.
(21)(«НЕ СУМУЙ, НЕ ЖУРИСЬ»)
Любов-дружба:
Через стільки студених літ!..
Стрілись мрійники.
Очі в очі.
В горах горя розтанув лід,
полились почуття урочі.
(25) («ЛЮБОВІ ПОВІНЬ»)
Мрія про шлюб:
Закохався до безтями, ну капець!
Грошеняток наскладаю – й під вінець!
На Посуллі буде свайба, ще й яка!
Ми із тещею ушкварим гопака!
(23) («На Посуллі соловейко»)
Запізніле кохання:
Палкий мотив – солодкий дим,
сльоза-роса ясна жадана.
Святою будь мені, кохана,
шлях освяти і вік світи.
(26) ЗАБАРИЛАСЬ ЛЮБОВ
«Фатальне» кохання:
Шепочуть в ніч, о, як шепочуть в ніч,
тріпочуть-квітнуть пелюстки вогненні!
Пресвітла ніч… Яка пресвітла ніч!
Любові ми довіку полонені.(34)
Кохання як прив'язаність:
Я друг твій давній, «третій зайвий».
Тепер одна ти геть сумна.
«Лишайся другом» – ти сказала.
І вже гуде перон вокзальний,
І серце рветься, як струна.
Любовне шаленство:
Поцілунки – дощем…
Захлиналися шалом.
«Ой, щось хочеться ще», –
ти в екстазі стогнала.(50)
Майстер вільно володіє поетичною технікою. Використовує найрізноманітнішу ритміку і строфіку. Є великі за об’ємом вірші. Є мініатюри. (Найбільше їх представлено в розділі «Краплини повені»).
На завершення хочу в повнім об’ємі подати вірш, який мені дуже сподобався. Він видався мені надзвичайно кінематографічним. Це справжня новела, по якій можна зняти невеликий фільм. Яскраво, точно, колоритно передані всі деталі антуражу і психологічні нюанси. Цей вірш в тій уявній книзі по психології кохання міг би бути прикладом «романтичного кохання».
НЕЗНАЙОМКА
Юначий мотив
Жив-гув перон...
Стрічали, проводжали.
Хтось пер торби, кректав.
Хтось – жартував.
І пасажирів провідник бувалий
в тісні купе тактовно пакував.
Колеса в рейки гучно грюкотали.
Й не тільки звуки повнили вагон.
І рюмсали, й мовчали, й реготали.
Все той шум-гам, лиш змінювався тон.
Вже хтось хропів. Та я не міг заснути.
Бо дівчина навпроти чарівна
замріялася.
Як думки збагнути,
щоб таїну розгледіти сповна?
Відчула юнка погляд мій жагучий.
Зустрілись очі – їх не відвести.
Таке безсоння – то найліпша участь.
Кра-асива! Задля кого ж квітнеш ти?
– Далеко мовчимо? – cпитав нарешті.
– А вам цікаво? – усмішка цвіла.
– Так. Бо про вас мені шепоче вечір.
– Слух добрий маєте, – очима повела.
– Та ви ж мене красою засліпили.
У самотині згину. Так чи ні?
Світанки краще зустрічати з милим...
– Цікавитесь, чи довелось мені?
Наш діалог невдало перервали.
– Тримай міцніш, бабулю, чемодан!
От... сто чортів!
Й цього, напевно, мало.
Прощай, незнана. Здрастуй, Ромодан.
Приїхав. Жаль.
Фатальна мить – зупинка.
– Отут мені виходити пора.
Зависла пауза.
Розкраяли заминку
слова:
– Ну, що ж. Ні пуху ні пера...
Досадний промах! Не спитав адреси.
Навіть ім'я! Чи шлях її куди.
Іще не встигли перейти на "ти".
Вагон гойдавсь.
На вихід – люди пресом.
Хоч оглядався, вийшов назавжди.
За склом густим зоріли запитання
в озерцях зеленаво-голубих.
І усмішка негаснуча остання,
мов квітка, що недбало загубив.
----------------------------
P.S.В збірці є вірші не лише про кохання.
=================
*– в дужках номер сторінки в збірці
Дякую сердешно
Оце тільки мені щойно мені повідомила про такий ось відгук Галина Литовченко. Не чув, не бачив досі... А чому?.. Мабуть, пороблено Ну, за те, шоб ще!..
Віктор Ох відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дай Бог не останню! (І чарку, і збірку, і рецензію).
Десь в мене майже готова рефлексія лежить на Ваш диск. Днями виставлю.
ухх... як ти освітив здОрово цю книгу не довелось в руках тримати, хоча Печору-читаю...люблю його поезію...Велика в літературі людина...так,ладно...на цьому думку обриваю,бо наговорю зайвого..
Вітюш, я дякую тобі за дружбу...що не цураєшся простих людей, і однаково добре відносишся до всіх
Віктор Ох відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00