То дощ, то сніг. І холодрига,
де заблукала ця весна,
вночі - мороз. В обід - відлига,
хіба то, людоньки, життя...
Маршрутка гепала по ямах
і пасажири були злі,
на вікнах шторки в темних плямах,
на кріслах всі чохли брудні.
Комусь робота, як кормига,
бо платять тільки копійки,
комусь - прем'єр, ще той барига,
лише розказує казки.
На лабутенах пишна дама
затіяла страшний скандал,
на ногу дядько став їй прямо,
а в неї мешти фірми "Sal".
На кріслі спав, чи притворявся
один хлопчина молодий,
а поруч дід на ціп спирався,
блідий стояв і ледь живий.
Хтось розмовляв по телефону,
а хтось із пляшки пиво пив
і всі дуріли від шансону,
й ніхто нікого не любив.
Біля дверей стояв солдатик,
вертавсь до мами із війни,
в лівиці він тримав букетик
ці перші квіточки весни.
І усміх в юнака, як промінь,
що вийшов раптом із-під хмар.
В маршрутці стихли свари й гомін,
не стало вже боїв і чвар.
Сказав він людям дуже тихо:
"Мої ви любі земляки,
я заберу від вас все лихо
візьму до лівої руки.
Я заберу ваші невзгоди
і дощ, і сніг - хіба біда?
Немає горя від негоди,
бо горе там, де є війна.
З плеча упала в хлопця куртка
правиці в нього не було.
Немов відірвана пелюстка...
Солдат вертався із АТО.
Оксана Максимишин-Корабель
3 травня 2017 р
Португалія
Якби ми всі свої зусилля направили на те,щоб зупинити війну,ми б її зупинили,а так завтра знову зайде в цю безглузду маршрутку молодий хлопець без руки чи ноги...
Нажаль так є реальність і люди невідчувають чи не хочуть відчувати ту реальну біду що є на фронті і шаленіють від всякої дрібниці. Браво правдиво сказано.
