Розгубився день, як маленький.
Пригадав, як спинавсь на ноги.
Далі були ще посиденьки
із тополею: гілки-роги.
Ще пізніше мазюкав сірим
тіні всім, хто втрапляв у око
і нарощував, ніби віру,
у тополі тінь одиноку.
Ще він бігав з дітьми футбола
і сміявся до кольок в боці.
Краєм погляду глип: спроквола
бабця кульгає й на півкроці
завмира злегка, старість важко
нести поміж людей і тіней...
Далі день захопили шашки
в межах кліток і поміж ліній.
Обернувсь, а старенька спала
ніби мирно, спиною спершись
до тополі, руки упали.
День забув про забави вперше:
чи то спить, чи сьогодні днила
ним вона, щоб ніколи знову?
Може їй в цей момент наснилось,
як маленькою на обнову -
сукню, куплену колись татом
(як було їй ледь років вісім)
пролила свіжих ягід раптом
сік, що не́сла тоді із лісу.
Так боялась іти додому,
що застало її затемна
із грозою і поміж грому
під тополі гіллястий лемент.
Страшно було, ховала спину
від дощу, що шмагав до болю.
Розшукав у грозу невпинну
батько доньку під свист тополі...
Розгубився день, як маленький,
прошмигнув ув останній промінь.
І пішов собі потихеньку
легким вітром по сивих скронях.
то ми, Сяня однодумці)))
