Там зовсім інше життя. Хмари. Сонце. Місяць. Зорі. Безмежна височінь, що манить людство своїм синім краєвидом. Небо, яке бачить дитя лежачи в колисці. Кажуть стелю, ані ж бо … небо. Небо, заглядає у вікно. Повільно линуть хмари над головою. Синій простір з струнким верхів’ям дерев і різнокольорове небо. Читаєш небо немов книжку. Іноді дивишся на небо і воно здається сірим, і людина здогадується, буде дощ. Або ж блискавка, гримить, безжально свариться на тебе, ламає пишні крони дерев, турбує квіти, трави і вітром стукає в шибки… А буває небо з самого ранку сміється сонцем, радістю… Небо живе. У нього свій характер, своєрідний настрій, і життя лине, як в людини . Коли весело з малесеньким дрібненьким дощиком
після якого виграє всіма фарбами веселка, сміється сонце і навколо радіють хмарини. Тоді небо до нас – посміхається. Коли грім – небо сердиться. Коли блискавка – може мстить. Небо живе. Взимку воно грається з нами хуртовиною, білим летючим снігом, іноді градом. Ми прориваємось крізь небо в космічний простір до глибоких кратерів на місяці, до раніше невідомих планет, а наразі ходять по них астронавти, і напевно через століття кожен хто забажає зможе полетіти… Небо, я хочу доторкнутись до тебе рукою, та нажаль не можу. Тільки очами лину в синій горизонт твоєї небесної краси, то ж може правду кажуть, що душі померлих живуть там в далекій височині, в просторах вітру, хмарин і сонця. Небо, я люблю тебе! Я живу і радію, що іноді не забуваю тебе помічать...