І знову по черзі — осінь, зима.
Більше, ніж звично, лишаєшся вдома
слухати випнуті з когось слова —
надто порожні. Знадвору. Яка
буде тобі найкоротша дорога,
щоб дотягнутися. Спершу присядь.
В кожному домі є щось найдорожче,
що не лишають ось так.
Пішла. Слухати ближче знадвору слова.
Що тобі кажуть ті випнуті руки?
Тільки вростають у тіло здаля.
Знаєш, у них також є імена — в тих,
в кого випнуті руки. Хіба?
Чи впізнають вони звуки?
Маршрути. Лінії кроками. Холод
між спогади. Вистріли в голови.
День то який? Все, що почула,
звисає над голосом. Ніби мовчить,
зазираючи похапцем в когось,
хто врешті побіг.
04.10.17, Київ #дисонасне