1
Кожний вечір ти виходиш над лісами –
і в твоєму світлі криється печаль;
ти оплакуєш щось люблене ночами,
вдень же ти відходиш у журливу даль.
Над поля виходиш – вільні, дивовижні,
у твоїм промінні сумота ночей;
ласки твої срібні втомливі і ніжні,
ждуть тебе в коханні тисячі очей.
А коли день зморний очі замикає
і чудес предивних наступає час –
дух в тобі незнаний віщий прорікає
словесами незбагненними для нас.
І тоді я, і тоді я безвідрадний
погляд твій шукаю, щоб мене втішав, –
погляд твій холодний, грізний і нещадний,
в нім неспішно вічна дихає душа.
2
Світи на стишені бори,
мої печалі озори,
о, місяцю ефірно-ніжний!
Померкне зморний літній день,
тебе чекаю я лишень
у цій пустелі дивовижній.
Ти очі трепетні розкрий,
проміння й посмішки розлий
на кожний дальній край небесний.
І в тій дрімотній далині
свій дивний світ відкрий мені,
примхливий жрець чудесний!
І я невільно в мить одну
у квітах місячних засну
твоєї ніжної вуалі –
мені засяє небокрай
і я побачу дивний край,
що юнь моя за ним в печалі.
3
Виходиш завжди мирний і печальний,
у кожний тихий надвечірній час,
і вся твоя довершеність дзеркальна
безкарно добирається до нас.
Земля є лиш притулком нещасливих,
в проказі і в знегодах їх душа.
Та для твоїх цілунків добротливих
тебе всі ждуть. Цілуй їх і втішай!
І взявши ніжну, з променів, драбину,
ідуть вони на сині небеса,
і там шукають втрачену отчину,
і ще нові, незнані чудеса.
І кожний там печалі забуває,
вчарований у срібний образ твій,
і кожний болі там свої вливає
в один псалом, величний і святий.
4
Я проходжу путь пустинну
до широких сонних брам,
бачу місто старовинне –
й місяць там.
В місті башти кафедральні
і старинний храм,
є там арки тріумфальні –
й місяць там.
В білім мармурі огради
цвинтар – місце людських драм,
і запалені лампади –
й місяць там.
Над могилою старою
жінка плаче небесам,
день згасає із журою –
й місяць там.
І в могилі тій пустинній
в тиші сплю немов я сам...
Місто й цвинтар старовинні –
й місяць там.
Христо Ясенов
Цикъл «Луна»
1
Всяка вечер ти изгряваш над горите -
и нерадост има в твойта светлина;
ти оплакваш нещо мило през нощите -
и тъгуваш, и умираш през деня.
Притаена над полетата безбрежни,
топли скърби крият твоите лъчи;
твойте ласки са томителни и нежни,
в тебе гледат много влюбени очи.
А когато морен ден око притвори
и настане час на твойте чудеса,
някой дух през теб пророчески говори
непонятни и разбрани словеса.
И тогава, и тогава, безотраден,
аз те гледам и със тебе се теша:
в твоя поглед - и мъчителен, и хладен -
диша бавно вековечната душа.
2
Изгрей над сънните гори
и мойте скърби озари,
луна, луна въздушно-нежна!
Помръкна морний летен ден
и аз те чакам уморен
посред пустинята безбрежна.
Изгрей и с трепетни очи
разлей усмивки и лъчи
по всеки край на небесата.
И сред задрямалата шир
открий ми своя чуден мир,
капризен жрец на чудесата!
И аз неволно ще заспя
посипан с лунните цветя
на твойте свилени воали:
над мен небето ще сияй
и аз ще гледам чудний край,
по който мойта младост жали.
3
Възлизаш миротворна и печална
при всеки тих и привечерен час
и твоята въздушност огледална
достига безнаказано до нас.
Земята е свърталище на бедни
и нищи, и прокажени души.
За твоите целувки милосердни
те чакат. - Целуни и утеши!
По твойта тънка стълба от коприна
възлизат те до модри небеса
и търсят там изгубена родина
и нови, непознати чудеса.
И всеки свойта земна скръб забравя,
магьосан в твоя сребърен светлик,
и всеки свойта болка притаява
в един псалом тържествен и велик.
4
Аз пътувам в път пустинен
към сънувана страна -
и съзирам град старинен -
и луна.
Ето кули катедрални
от далечни времена,
ето арки триумфални -
и луна.
В бели мраморни огради
виждам гробна старина
и запалени лампади -
и луна.
И над гробницата стара
плаче траурна жена,
а над нея ден догаря -
и луна.
Сякаш в тоя гроб пустинен
аз почивам в тишина...
Гроб пустинен в град старинен -
и луна.
