Хтось штампує без ліку дітей, а мені — штампувати вірші. В нагороду й спокуту за те, що назвав своє слово віщим. Як то? — Кожному, кажуть, своє... Їм — своє, нам — своє робити. Кожен долі лаштує вольєр: мрії, сни і корито розбите. Звісно, мариться зрідка й мені тут пустити пагіння розлоге. Лиш в таланті його й талані де порука й притулок від злого? Легше: вірші (очей мокрота) й божеволіти талановито. Зариваюсь — подоба крота — в рідну мову, намацавши виток. Вірші марять безсмертям, колись пережити дітей та онуків, щоб нарід стерегти, мов орли, не зволяти в брехні потонути. Їх застане мій пра-...пра-...малюк. Попри вдачу поета наївну, про одне я вас, вірші, молю: лиш не переживіть Україну! © Сашко Обрій.
ID: 791277 Рубрика: Поезія, Громадянська лірика дата надходження: 11.05.2018 18:30:25 © дата внесення змiн: 11.05.2018 18:30:25 автор: Олександр Обрій
Проект ініційовано у 2002 р. київським поетом Євгеном Юхницею Правила щодо cookie