Не сховали поета усмішку
Ні мейкапери, ні трунарі,
Так і впхали, хильнувшего лишку,
До оспіваної ним землі.
І коли попрощалися рідні,
На труну нагорнувши грудок,
Залишивши букети елітні,
Він нарешті сказав: «Здрастуй, Бог!»
Відтепер чоловіку байдужі
«Комуналка», робота, платня,
Боротьба на суцільнім бездушші
І подружнє кубло-западня.
Лиш онуки – просвітлені личка:
«Почитай свої вірші, дідусь!..»
На узліссі розлога кисличка
Знов затіння дарує комусь.
У дуплі – кришталеві фужери,
Недопите червоне мерло,
Як скарби чарівної печери, –
Тут натхнення медово текло!..
І нехай мерехтять некрологи,
Видавництва смакують піар,
Не дано зіштовхнути з дороги
Тих, хто скинув облудний тягар.
І щоліта на плити червлені,
Де, здається, він спить вічним сном,
Хтось приносить кислички зелені
І фужери з червоним вином.
