На своє вісімнадцятиліття,
Коли горіла остання свіча,
Побажала зупинку серця.
Ніхто ніколи й не підозрював,
Що в її блакитних глибоких очах
Ховається така химерна мрія.
Посмішка її, немов казкові чари -
Захоплюють усіх людей навкруги,
А вбивають її власні думки...
Кулаками психіку її руйнують,
Наскрізь любов прострілюють,
А душу крихку ножем ріжуть.
Як міграціїні птахи, слова
Постійно назад вертаються
І не дають спокійного життя.
Утекти від себе не можливо,
Лиш від душі розчленованої
Людьми, яких ми так любимо.
Суіцид немає лиця і настрою,
Ховає синяки під косметикою,
Та посміхається за звичкою.
Він забув як плакати,
Які на смак сльози
Та щасливі хвилини.
Він знеболювальне вживає :
Сигаретний дим поглинає
І холодним Віскі запиває.
Він має очі, як лід, крижані,
В яких бігають гострі ножі
І очікуваний прихід його смерті.
Повірте мені на словах,
Що суіцид має ім'я -
Другий шанс на життя...
