Весна, весна... У далині
річка тече між берегами...
Моє село рідне мені,
спішу до нього і до мами...
Ось уже й вулиця моя,
стріча мене диво-садками...
У тишині весна буя,
колись буяла і піснями...
Мене дивує тишина,
неспокій душу огортає...
Неначе зникло півсела,
вітер сліди всі замітає...
Аж ось і двір мій мовчазний,
схилився тин, обдерта хата...
Лиш вітерець дме весняний,
між бур"янами пахне м"ята...
Я в неспокої йду у двір,-
несміло поміж бур"янами...
Як не напружую я зір,-
не бачу брата там і мами...
І стає боляче мені,-
моє село вже помирає...
І я вклоняюсь до землі,
в неї поради я питаю...
Земля мовчить і я мовчу,-
усе кінець у світі має...
Я запалить хочу свічу,
та ось, нарешті, просинаюсь...
В душі іскриться вогневій,
і він горить і не згасає,-
у снах і в пам"яті моїй,
живуть село і брат, і мама...
І я ранесенько встаю,
іду на цвинтар я до мами...
Про сон я їй не розкажу,
нехай спокійно спочиває...
Я там стою у тишині,
минуле в спогадах витає,
й здалось почулося мені,
що мама, як і я зітхає...
Спасибі, матінко, тобі,
і тобі, братику, спасибі,
що я побачила хоч в сні,-
вас і село, хату й садибу...
Якже часто у думках ноги ведуть нас на рідний поріг, та на жаль уже ніхто не чекає.Зустрічаємося з ними в думкахі у снах. 
Щемно Валюшко, та правдиво. 
Без слів...
