Пече так сонце, незважаючи на воду під ногами,
Виною штиль душі, що плеканий журбою,
Цей човен так надійно в шлюбі з ланцюгами,
Що вже, здається, не побачить він нічого, крім прибою...
Не вирушить раптово десь удаль до горизонту,
Й не втоне зі світилом на краю землі,
Мабуть, вже не розмиє той далекий рівний контур,
Намалювавши безкінечність на морському полотні...
Зійде на сушу й розлетиться попелом у пам'ять,
Й згниє ніколи не блукавший корабель...
Якщо у цю хвилину, ТУТ І ЗАРАЗ далі не поманять!
І не зніме із якоря посохшу акварель.
Вдихай же в груди свіжий запах майбуття,
Й наповнюй ці полатані вітрила,
Душевна смерть перетбачає вороття,
Тільки тепер вже очі не сліпі, в зіницях-сила!
Лови цей свіжий бриз, бо настає світанок,
Навчись літати в вільних цих птахів,
І навіть як зустрінеш на шляху серпанок,
Знай, у бурхливого моря нема берегів...