Я тебе крізь роки впізнаю, пролетіле юнацтво.
Ех, що буде, те й буде – я знов рукави засучу́
Та на давній папір легковажність, дурниці, чудацтво
Завіршую, й слова невибагливо в них залучу.
Постаріле життя – це букет привілеїв квітучий:
Нині я, захоло́д боючись, на вітрах не стою,
І томлива жадоба мене по ночах не замучить,
Не віддам я за мрію останню сорочку свою.
А тепер без вагань я іти проти вітру готовий.
Розіб'юся, та гідної цілі будь-що́ досягну!
Не потрібний мені із порадами лоцман типо́вий –
Як пройти по ріці та минути її мілину.
Неспокійна ріка. Небосхили затягнуті млою.
Всі мої острівки і пристанки в минулім – на дні.
Вже без уз я й готовий тепер до останнього бою,
Бо змужніле юнацтво, на час, відродилось в мені!
Оригінал
Я сквозь годы тебя узнаю, промелькнувшая юность!
Эх, была не была: засучу я, как встарь, рукава
и на древней бумаге беспечную, вздорную глупость
я оформлю в стихи, не особо вникая в слова.
Постаревшая жизнь - это целый букет преимуществ:
я, простуды боясь, не останусь стоять на ветру;
и томительной жажде меня по ночам не измучить;
и последней рубахи уже не отдать за мечту.
Но теперь я готов, не колеблясь, идти против ветра,
я разбиться готов, достигая достойную цель.
И не нужен мне лоцман, не стану искать я совета -
как пройти по реке и не сесть на случайную мель.
Неспокойна река. Горизонты затянуты мглою,
все мои островки и пристанища в прошлом - на дне.
Я свободен от уз и готовлюсь к последнему бою -
возмужавшая юность, на время, вернулась ко мне.
