«Ні щастя, ні волі, ні чуда,
Ні часу, хоч би про запас.
Живу, все життя не почута,
Причетністю вбита до вас.
Ні честі, ні мови, ні згоди,
Самі лише смутки і пні.
Коханий мій рідний народе,
Ти збудешся врешті чи ні!?»
Ліна Костенко.
Брехливі, безкарні, облуди…
Сімь років вбиває Донбас…
Живем в часи Божого суду,
Розп’яті катами, за вас…
Безумці, сатрапи, іуди,
Вожаті зомбованих мас,
Зміїної скільки отрути,
Готуєте, плюнути в нас?
Як мертві безхатченки-душі,
Блукаєте серед живих.
Ви аполітично байдужі
До наших звитяг рятівних.
Що знову під кулі ці груди
Підставить сміливий Пегас?
Як та велетенська споруда,
Загине, нікчемні, за вас?
Безсовісні…Змови…Уроди.
Окопи…траншеї німі.
Де Гетьман вкраїнського роду?
Ти з’явишся врешті, чи ні!?
В тому і проблема.. 
