Долала я намічений свій шлях
Під грозами, під сонечком палючим,
Бувало, що й котилася – не йшла,
Зате любов приберегла жагучу
До матінки – родючої землі
Й до тої, що життя подарувала,
До «кру», що опускають журавлі,
До гаю й поля, де волошки рвала.
До довгих кіс задумливих вербиць,
До хвилювань водиці у струмочку,
До туй струнких, так схожих на дівиць,
До вишитої хрестиком сорочки.
Любов та все вмістила у собі:
І квітів перших труночок медовий,
І осінь у віночку із грибів,
І заметілі пісню, часом довгу,
І спокій затуманених ставів,
Криниці срібло у кінці городу,
Стрічались на шляху мені й нові,
Та найдорожчою була любов до роду.
Бо так уже влаштовано наш світ:
Ніщо й ніколи не зросло нізвідки,
Ні диких трав геть витончений цвіт,
Ані калини кущик, що є свідком
Того, що є і що вже відбулось
Під сірим від людського болю небом.
Воно ж над нами ним уже впилось,
Благає Бога: Досить війн! Не треба!
Народу мир святий уже пошли,
Лише твоя потрібна там підмога,
Бо долю їй не вирішать посли –
Потрібна Україні перемога!
Вкажи твердим нев’янучим перстом
На землю, що у рабстві жить не хоче,
Накрий її і рятівним хрестом –
Не закривай на злочин свої очі.
І затремтіла вишня у саду,
Вітри на струнах на тонких заграли…
І я вже не кочуся – далі йду,
Долаючи життя свого спіралі.
14.08.2019.
Ганна Верес (Демидено)
Ох, як пронизливо звучать Ваші поетичні рядки, пані Ганно! До мурашок... 
