Зашпорталася, впала...ні, не я,
А віра, вся збентежена до болю,
Та я їй тут лежати не дозволю,
На сходах, що ведуть до вівтаря.
Підняла, обтрусила від сльоти,
І знову їй до рук поклала свічку,
У косу заплела чистеньку стрічку,
І пошепки промовила: веди...
Чекай, одну секунду, ще не йди,
Для тебе окуляри ці купила,
Бо ти, моя незграбо, ті розбила,
Благаю, лиш тепер вже не впади.
Так щиро розсміялась...ні, не я,
А віра, із якою ми крізь осінь
Побігли в майбуття щасливі й босі,
Подалі від сходинок вівтаря...
***
До вподоби мені ваша метафористика, Валеріє!Так писати може лише зріла поетка.... 
