|
По життю, по спогадам, по мріям
З кожним днем хутчіше я іду,
А життя новколо тихо плине,
Тихше за пір’їни на вітру.
Поспішають жити тільки люди,
Ніби то із гуми це життя:
Ми летим, як поруч рідні руки,
Падаєм без них без вороття.
Падає так марево в пустелі,
Привидом згасаючий маяк,
Долею зневоднюються очі,
З вірою тримається юнак.
Та й біжить закоханним вигнанцем
Стрімголов, бо геть нічо нема,
Так весна спиняє сніжний танець
І кохання в кризі ожива.
Між камінням бубонять струмочки,
Наче дзвоники вітаються, джурчать,
Час прийшов з'єднатися з рікою
І любов’ю землю наповнять.
Так чому ж ми люди геть пропащі,
Заздримо та зраджуєм своїм?
Ми ж не кращі пташок на галявці,
Що зернятком діляться з другим.
Але є інакші поміж нами,
Вгледіти очима їх ніяк,
Відчуттям свободи їх шукайте.
Уяви, ти — вогнище, ти — мак.
Жаром, захурделицею в небо
Вище всіх досягнень і світів,
На коні із вітром побратимом
Скаче табір з піснею дідів.
Я відчув народу того волю
В жестикуючих замурзаних руках,
Їхали в трамвайчику, як в полі,
Терли яблука об саляний рукав.
А навколо погляди мовчали,
Блиск в очах зневагою стріляв
Та вони нітрохи не зважали,
Дух свободи дикої кружляв.
Погляд мій хлопчину не збентежив,
А мене, як чесно, навпаки.
Як ув'язнений, дивився я на небо,
А вони були немов зірки.
Посмішку мою прийняли м'яко,
Між собою ширше засміясь,
Два мужчини, жінка і хлоп'яка
З піснею кочують на вустах.
Скільки ми проїхали зупинок
Та, де вийшли, тями я не дам.
Жінка вщент полатаній спідниці
У смітник поклала якийсь хлам.
І без сорому та поглядів довкола,
Не вагаючись, встромила у сміття
Свою руку честну, як ніколи,
До свого тендітного плеча.
Та й дістала згаслого опалку,
Ніби із кишені гаманця.
Роздивилась марку, ніби ляльку,
Той недопалок, як знахідку несла.
Рушив мій трамвай та я поїхав
По життю, по спогадам, між мрій.
Кожен із романів — вільний вітер,
Дме в вітрила табір з кораблів.
І несуться в далі безупинно,
Сам Колумб дивується: «Куди?»
Всі ж куточки світу вже відкрито
Та вони без власної землі.
А ми маєм право клеймувати
Землю, де родились чи живем?
Хто ми є, щоб власниками стати?
Пригадай, як повзав між дерев.
Пригадай, що значить бути вільним
У подертих кедах і штанах.
Назбирай до пазухи малини
І від сторожа сховайся в бур'янах.
Пьять хвилин — це вічність, обіцяю,
Якщо з другом в тебе нічия.
Зараз, мамо, тільки я дограю,
Вище б’ю воріт у горобця.
Так у пам'ять глибоко не входив,
Щоб відчути м'ячик і синці,
Горобці сміялися з городів,
Хибив по воротах, їв млинці.
Тож життя моє — це кіноплівка,
Пам'ять нескінченна течія,
Затишок дитинства — це домівка,
Поцілунок бабці й дідуся.
Так птахи літають над морями
Між батьківським краєм і чужим.
Якщо брати просто і відверто,
Ми в душі птахи, роман, грузин.
Ми в душі такі, як у дитинстві,
Пряника на горщику їмо.
Всі народи світу обійміться,
Нас зліпили з тіста одного.
Не черствійте і не розкисайте,
Поважайте мудрий Божий суд.
Він почнеться з маминої ласки,
З молока, любові, ніжних рук.
І тоді повстане розуміння,
Наче непідкоренний козак —
Все на світі богове творіння,
І добро, і зло не просто так.
Навіть ти до кількості віїнок,
Світлих справ і потайних думок.
Не пізніше сонця ти здійснишся,
Не згориш раніше за зірок.
А там далі, то фантазій справа.
Пекло, рай чи інше небуття.
І я вірю, так, не сумнівайся,
Бог врятує кожнеє дитя.
Олександр Кармишев
27.02.2021
ID:
906651
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 02.03.2021 17:47:57
© дата внесення змiн: 02.03.2021 17:47:57
автор: Oleksandr Karmyshev
Вкажіть причину вашої скарги
|