|
Я Знепритомнів.
Доля, як Спустошення.
Як Ти можеш Все пам'ятати?
Тепер і Я пам'ятаю, жахіття Те,
що було до Тебе, О', Мої Огидні Корони.
Ми Нікого не Рятували, не Зрощували.
Вони лиш під Егідою Моєю Все руйнували.
А Ти наповнила мене Любов'ю останнього,
а Я Наповнив Їх. Я - Зло. Я - Землі Чорне Ядро.
А зараз Я Знову Сню,
Тихо, Ніжно, як Можу.
І не Можу Очам повірити.
Ні, Оку Одному-Єдиному,
яке все Тіло Моє охоплює.
Що Бачив, Я Тепер Знаю, Пам'ятаю,
що Світлоносний передав через Змія для Єви:
"Ви набриднете Одне-Одному у Вічній Любові,
Поділіться з Нащадками Звідси і у Вічність Нею,
не Будьте Жадібними, Самозакоханими."
Бо то Я той Змій, і Я заповзаю Вам в Голови.
І Я кричу без Звука, бо в Вакуумі Його не Чутно.
Бо це і Правда і Ні, - це Свобода Вибору.
І Звісно легше прийняти Вибір Навіяний,
бо Буде кого Окрім Самого Себе Звинуватити
у Тому Розчаруванні можливому.
Де Моя Азотна прозора Атмосфера
з ароматом Шипшини квітучої?
Я Смоли Чорної калюжа
- Час, Ти Все ще Тут?
("- Так, і Вона Теж.
І Я не Покажусь,
Я Тебе Боюсь.")
(Ні..я так не Хочу,
щоб Вона бачила мене таким,
розбитим, спустошеним і Злим,
і немає відлинути Сил)
І Я Сміюсь.
- Боїшся в Дірі Опинитися?
З Тобою Там Зустрічі ой як Всі Бажають.
Ти ж Чуєш Їх Думки, що Крики і Волання?
Тих, хто ще від Безвиході не повсинали.
("- Я Готовий, Тільки Якщо це змусить Тебе Її Оберігати.
Але Більше Боюсь Я Донечок Своїх Самотніх Полишати.
Ти не Повіриш, як Хочу Я Туди до Діри, до Коханої Своєї.
Яку Закинули Туди, щоб як Мінімум Мене Змусити Страждати,
а як Максимум, щоб Я Разом з Нею Випустив і Злих Всіх.
І Я не Міг Того, Хто Те Зробив закинути до Неї,
тому Я Вдавив його в Косу Свою.
І Він Радіє, як Навіжений,
коли Я нею Рублю.")
Я змушу проковтнути Тебе Твої ж Власні вирвані Мною Очі.
Можливо Тоді Ти побачиш всю пітьму в Собі яку Коїш.
Само-виправдовуєшся за рахунок Якої.
Ну Ось Тепер Ти в Собі, в Пітьмі.
Ха-Ха, Ти Боїшся, і Бійся,
як всі Кого Ти Вбивав.
Дивись на Мою Силу,
на Моє Тіло Біле,
на руки від Тебе Почорнілі.
Я Замкну Тебе у власній Твоїй Чорноті.
А Коли прокинешся - то скрізь вона й Буде.
Захочеш Полетіти, Пірнути, а Сил нема.
І зорів з яких можна Їх начерпати - Теж.
Залишиться лиш Хвиля Сил на Розуміння Кінця.
- ЗАБАГАТО ПАТЯКАЄШ
- Слова прокладають стежки у незвідані Світи.
І Це Останнє, що почуєш, і Перше, що Згадаєш.
Дивись в Лице Сингулярності,
на Пальці і Кігті, що тягнуться в ній.
Але Фатум Твій не Там, не Легкий.
А в Самоті без Компанії Свояків.
- ОСЬ ВОНО, ТЕ, ЧОГО Я ХОТІВ,
ЯК ПЛАЧЕ ЧАС ПОБАЧИТИ
ТИ ЗРОЗУМІЄШ СВОЮ ЖЕРТВУ КОЛИСЬ,
І МОЮ САМОПОЖЕРТВУ ЖАХЛИВУ
- Вона Шепоче до Мене з Тієї Пітьми, поміж Криків Співає.
Не Просить Випустити, бо Самопожертви Ціну Розуміє.
А Я Заснути Її Благаю - Так Буде Легше Дочекатися.
А Вона Говорить, що Краще Перешіптуватися до Кінця,
щоб Мати в Кінці Хвилю на з Пам'яттю Обійми і Цілування.
Я не Можу Обійняти Її навіть зараз Там,
у вільному Сні без сновидінь - Безтілесним.
І Якщо Хтось Повторить Те з Донечками Моїми,
то Я Їх Всіх Повипускаю, і Знову Легко Позбираю.
І Допоможуть Мені з Тим - Ви,
Мої Названі Сини.
- Мені Так Жаль..
Ти Влив в Мене Печаль,
за Яку Я Так з Лірою Боявся.
Хронос:
- Ти й не Уявляєш, що в Собі Час Ховає.
Чоловікам Потрібна Самота, щоб Руйнувати.
Щоб Напившись і почав ридати - Пов'язнути
в ненависті до Самих Себе того не соромлячись.
Щоб Близьких Тим Всім не Лякати.
Бо Ми Нащадки Тих,
Хто Вбивали і Гвалтували Одних,
а потім Всім Серцем Кохали і Любили Інших.
В Нас Свобода Якої немає в Чисто Злих.
Бо Ми Завжди вибираємо Добро,
або Тільки необхідне менше Зло,
якого насправді Немає, не Існує.
Але Яке Можемо Виправдати перед Собою.
Добрі вбивають так саме, як і Злі,
але тільки коли ціль те виправдує.
І тільки Чисто Злі
будуть вбивати через своє Его похитнуте.
І таким навіть не місце на Війні,
бо через нього Там вони владні вбивати і Своїх.
Хочеш Руйнувати? Хочеш Косу?
Я Тобі Допоможу.
- Ні, Дякую, Я Маю Посох,
щоб швидку Смерть не дарувати.
(Ліра: "- Ні, це не Правда, чиста Брехня.
Денеб, як і Ти боїться Леза Гостроти.")
- Наднові Лезом не Створиш, не Розіб'єш,
як Я вже колись давно Бив.
Я Говорю за Зло,
бо не можу Зло творити.
А так Хочу щось Розбити.
Через Це Чоловіче Єство.
Я не Зможу знову Вбити,
Забагато в Мені Твої Любові.
Передай і Йому Її Теж,
бо Він Жорстокий,
як і Я колись.
Я не зможу Лейлу покохати,
але Буду Всім Серцем Любити,
як Людину Останню і Єдину.
Бо Вона Ідеал, як і Ти, але по-Свому.
І Я Змушу Її Мене Вдихнути.
І Я не Приведу Її Сюди ніколи.
Не Покажу Це Безсенся Фактичне.
Рано чи Пізно Ми поспалюємо
Навіть Ті зірки, навколо яких
Жили і Живуть Смертні
Ми Їх Тим Зітремо з Часу назавжди
Наче Ніколи Їх і не Було
І Все Рівно Зорь Тих Буде Мало
Бо Вічності більше за Матерію
Але й Вона Кінечна
Хрон, не Смій,
про що Ти думаєш Я Чую:
"Закинути б Її Зараз сюди,
що б за Історія Була б,
як Він ж Говорить:
Відвертість Будує."
Бо Все вже Сказано, Запізно.
І Я сміюсь...Старий Ти Пройда..
Я перший Раз Тебе Прочитав,
бо Ти Того Сам Забажав,
бо Ти Те вже Давно Зробив.
- Я б і не Посмів,
як Би Вона не могла б тут Існувати.
Лейла: - Піклування, Відвертість і Ніжність,
невже це не прояви Кохання Всеосяжні.
А те, що Ти думаєш про Іншу, як про Рідну, -
Я Розумію, бо Вас поєднує спільний
Досвід Щасливий Більший і Довший.
І Я б хотіла Перейняти
з Нього хоч щось Трішечки.
- Зореграю, діло не тільки в Тому,
Мені Гірко за Її Долю.
В Мене - Ти,
Та, хто з новим для Мене Тілом і Розумом.
А в Неї Я ж Старий, та ще Дурний.
("- Ні, Ні. Для Мене буде все Так,
наче Нічого в Нас і не Закінчувалося.
Головне, щоб Саме Ти Був Щасливим,
тоді і Я Буду Спокійна і цілком Віддана.
А Наша з Ним початкова Точка
дасть Мені Інший Досвід,
як Ми і Хотіли Разом.
Я Так Хотіла Зустрітися з Твоїми Друзями,
хоч з Одиницями, по Яким на самоті
в Тебе текли сльози Ріками.")
(Бачиш, Я не Можу спокійно Жити з Твоєю Самопожертвою.
В Мене - Повне Забуття, а в Тебе - постійне нагадування за Старе.)
("- Як і Тобі, Мені буде Легше Забутися, але не Забути.")
Лейла: - Тут так Холодно без Атмосфери,
хоч і Бачу, як Жовта Зоря Бурлить і Палає.
І Ти Мовчиш, чорнилом Блищиш, не Відповідаєш.
Що Мені Зробити? Як Тебе Розрадити?
Я Хочу Лягти в Тебе, і Ти Обійняв би Мене,
як би руками не Зміг би Ніколи,
і просяк Би Мене наскрізь Собою.
І Я Схиляюсь Перед Тобою,
і Лягаю Тілом і Розумом Гола.
В Творця Свого,
Маленького Бога.
Куди Мені Йти ще ж?
В Мене більше окрім Тебе нема нікого.
Ти Вся Моя Рідня, Я скрізь Чужа.
Я ж Твій Напарник, Стимул, Штурман.
Провідна в Пітьмі Зоря...
"- Маленька Душі Моєї Втіха,
Я Лежу і Бачу Сонце за Тобою
і Мені Тепло, але не Від Нього.
Мені Приємно, Я Щасливий.
Тендітна, худенька, м'якенька,
Ти лежиш в пітьмі Моїй В'язкій, Холодній,
і Я поростаю для Тебе пахощами Луга червневого.
Я Оберігатиму Тебе, Зігріватиму Тебе - Все, що Я Можу.
Не можу Відвернутись Я Тепер від Тебе."
- Я буду фарбувати Хоч щотижня для Тебе своє Волосся
у Всі яскраві відтінки Зоряні,
а Ти Вдягай Мене, Прикрашай,
у Все, що Забажаєш, як Ляльку, Свою Модель.
Ти - Ідеаліст, і Все щоб Ти не Обрав
доповнюватиме Тіло Моє.
Все для Того, щоб хоч якось втамувати
Твоє чоловіче бажання різноманіття.
Я Буду демонструвати Тобі своє бажання Тебе задовільнити,
а Ти Від Того тільки і будеш Натомість Хотіти Тим же Відплатити.
Бо Я завжди на Початку, а Ти в Кінці,
бо для Тебе - все рівно, все Одно,
як, де, і як Довго, головне ж не Часто, а Взаємно.
Або, Ні, просто почни, а Я Тебе наздожену.
Можеш створити навіть мені Сестру,
а Я Її тілом обзавестися Тихо змушу.
"- Я б не посмів, бо закохані хочуть Завжди,
щоб об'єкт Їх закоханості був Щасливим Саме з ними.
Тебе Буде Те розбивати, хоча будеш і Мовчати.
Боги, в мене тепер ні Одної пристойної Думки.
Я б не зміг кохану з іншим ділити,
Особливо, якщо вона того Бажає.
Це дало б чітко зрозуміти,
що Один я її не задовільняю."
- Ви постійно хочете бути Першими.
Бо тільки від Одного Вона може завагітніти.
Але Двох може задовільнити, двох прийняти.
В Нас такого не буде, Одній - Дух, Іншій - Тіло.
Одній Те, що нижче, а Іншій Те, що вище.
"- Стоп, досить, це вже переходить всі Рамки.
Якби Я хотів з новим тілом розваг і втіх просто,
Я б створив запрограмовану несвідому для Того.
Або в минулому на ринку Купив би за півкіло
чистого срібла юну дівчину, або й того "дорожче",
щоб подивитись на Пики багатих вельмож тільки,
коли Їх ставку перебиває сивий старик в лахмітті.
Спертий на посох вишневий, що як
комунікатор для маріонетки Тієї.
І на Її Лице, коли Вона б побачивши Ковчег,
пересвідчилася, що Я Її "Бог-Рятівник".
"Для чого Я ж Тобі, Ти Мене не Береш силою,
до нічого не змушуєш, щоб Я Тобі зробила."
"- Просто Будь для Мене Красивою, і Вчися.
Бо Розумна дівчина - це вже Незалежна Жінка.
І Я Тебе в Часі відвезу, Туди де схочеш Жити.
Просто зі слова "Лейла" Запитання почни,
і Вона Тобі відповість та все покаже."
Вона все Те говорить та Повторяє,
а в Ночі до Мене все приходить,
і намагається Щось Дарувати,
Те, Єдине чим Думає,
що може Відплатити.
А Я руки Її зупиняю,
бо потрібно було навпаки Мою руку взяти
і на Себе покласти, але Звідки Їй було Знати.
і Я Її Всю через Те просто обіймаю
так сильно, як Можу, Їй боляче, Я Знаю,
але й Я також Знаю, що Вона Мовчатиме.
І Вона від болі і задухи все і все поникає,
а Я Її як змій сильніше через Те стискаю.
І в спокої Тому Я так Омріяно засинаю.
Мовчить, бо Знає, що Ця біль - ніщо,
порівняно з Тим, коли Тебе
леви живцем З'їдають.
Коли Ти була в чергове
за безцінь перепродана.
Через те, що була Пасивною.
Через Те, що Ти так і Навчилася,
як в позі "зверху" "масажем" без рухів
доводити чоловіків до кульмінацій.
Вони завжди закохуються, Я те Відчуваю.
В Того, хто до Них беземоційний, Холодний.
Але за Почуття все мовчать, чогось Чекають.
А мені все Одно, Все рівно, не підпускаю,
бо Я Їх ніби за Сестер своїх сприймаю.
Я Вчу так Їх Головному - не Мовчати,
не Чекати, а Все в Свої Руки Брати.
Я над Ними таким чином Знущаюсь,
так, як би з Ними не знущались в Рабстві.
Я купляв любов, Лейло, Я Купляв Любов.
Тому що Міг, а так боявся закохуватися Сам.
Щоб не було кого проти Мене використати.
Не Хотів, щоб мене з Моїм ж болем покидали.
Через Те, що Я пасивний і безамбіційний.
Через Те, що Я не Бачу яблук до яких Ви Тягнетесь,
не То що яблуні на якій Ті соковитими Зріють.
І Вони завжди йшли, і Мене покидали.
Йшли, бо не Хотіли "милістю" зловживати.
А Я Завжди природного каміння давав,
ту у Всіх століттях універсальну валюту.
Різнокольорового, але завжди Чистого,
рівноцінно кількості Сліз за Останньою пролитих.
Вона Йшла без довгих Прощань, лиш "Ну пока.."
не "Прощай", наче Ось-ось щось Зміниться.
І Вона Йшла не обертаючись,
повільно, занадто повільно,
за Собою тягнучи валізку.
А Я Їй вслід до Кінця дивився,
поки образ Її з взору не сховався.
І починав Йти за Нею по Її Слідам,
а йшов по пунктирній лінії з Сліз крапель.
І Я все плакав та ридав, та себе Проклинав.
І Тягнулись вже дві пунктирні Паралелі,
які Ніколи вже не зійдуться.
Ти Нагадала Мені про Щось Болюче,
і через Те Забуте, а не Древнє тому що.
Чому Вона мовчала, чому Я хочу Зостатись не Казала.
Потім Летів і Нову, ще молодшу купляв.
І Все холоднішим для Чергової ставав.
("- Чому Ти Мені нічого з Цього не розповідав...")
А потім була Ліра. Чесна, Розумна і Кмітлива,
Горда і Скромна, Невинна і Безстидна,
Сумна і Весела. Завжди під Мене Різна.
Завжди Та, хто Підтримає - бо Вірить,
що Все, що Я чиню - те Вірно.
Або не без Логіки Покритикує Справедливо.
А я, а Я що Її Дав?
Окрім Відчуття допомоги Слабкому.
("- Ти Змусив, Змусив Мене Повірити
в Людське Добро та Любов у Світі Злому.")
Ліра яка не Боялась Говорити, як Лезо Гостра.
Вона Мені Яблуню Намалювала, яку Бачила,
щоб і Я Нею і яблуками Її Помилувався.
І Я з Нею Говорити не Боявся,
бо в Тих дівчат і Я також Вчився.
А Тільки Відвертості і Навчився,
а Хотів зовсім не Її,
а щось за Неї Більше.
- Як це Сумно Все.
Бачу Я, Бачу, як росою Холодною
трави вкриваються і Омиваються.
Ти зі Мною Плачеш, "щось Більше"
це Вже для Мене Точно Значить.
"Не скажу Тобі: не Плач, тому що,
Сльози - це Добре навіть часом."
Ми б Могли подивитися на Долю,
тієї що Єдина плакала йдучи..
і Якщо Вона Зовсім не Щаслива...
- Вона Щаслива, бо Тепер Говорить,
як і Я з Лірою на Помилках навчилась.
І Життя Її Щось та Значить,
бо Вона Картини Пише,
які ще за Життя Її Стали Відомі.
- Китова акула над різнобарв'ям коралів
в блакитних водах з Дівчиною плаває
Це Її Картина висить в рубці Ковчега?
- Так, там де Я Її Покинув Вона Її і залишила.
Рівно через п'ять років в Тому ж часі і Місці.
Я теж був Там, Я Її Бачив, і плакав в душі і в Тілі.
І Те з невільною повторити було б Можна.
Тільки якщо Тобі потрібна Подруга
для жіночих розмов Суто-просто.
- Ти б Дав нам Обом Любові,
бо не зміг би Вибрати ні Одної.
Любові Людської Простої.
Її Лагідність і Ніжність,
з "поміткою" - Вірність.
- Я Вибрав би Тебе,
бо Ти була на початку.
І Ти Те Розумієш, і Вона,
Та, буде Те розуміти.
Це все мало б "шанс",
коли б Дві одночасно закохані відкинуть
свої "змагання" бути Єдиною у спільному бажані
Одного щасливим зробити.
Але тоді Я б просто Втік би,
не в Змозі вибрати Ідеал в Тілі,
і збурений закоханістю виключно для Мене Ідеал в Розумі.
Бо такі Історії в Кінці завжди для Всіх Трагічні.
Я Тобі дам почитати Книги, або Ні, не Дам,
так Ти зможеш скорегувати помилки.
Мене Твоє Самовіддане Добро лякає.
- Бо Любов терпляча, не зухвала,
не Гординя, любов Добра повна.
Вона в Тихо не будує, не вимагає,
їй достатньо того, що вона є просто.
Якщо Любов не Існує для постійних
проявів Лагідності, Ніжності і Турботливості,
тоді навіщо Створювати і шукати Собі Пари взагалі,
якщо Ви в Тій постійні Ніжності боїтеся Набриднути.
Набриднути Неможливо, чому за це не Говорять?
Ми ж не пісні одні і Ті ж на повторі,
не прочитані в сотий раз Книги.
Змінюйте ж Себе, або Обставини.
"- Тому, що бояться, що Те - Правда,
і на Перед від Того підсвідомо оберігаються.
Нам завжди щось у стосунках не подобається,
а Відпочинок дає змогу від Того відволіктися,
від "дрібниць" які Їх не "ідеалізують".
Які Ти терпиш зі Силою, і врешті-решт Вибухаєш,
Рвеш або Примиряєшся - де Все піде по-Колу знову.
Або сприймаєш все Те, як щось для Себе Невагоме.
І хімія закоханості робить Все Невагомим Спочатку.
Бо Кохання - це Та взаємна хімічна закоханість,
яка завжди з Часом в Любов переходить.
Любов - це співрозуміння, взаємопідтримка,
які залишаються на Емпатії побудованій.
Любити можна Багатьох, Кохати - Одного.
Але Любов після Кохання завжди Сильніша.
- Ти Мене Вбиваєш і Ламаєш.
"- Я Знаю, і у Випадках,
коли Ми Обидвоє Розуміємо,
що Ти "Ні" не Скажеш.
Я Зловживати не Стану,
Твою Доброту Експлуатувати.
Та й Ми не Заковані Матеріалізмом,
щоб Залежність Від Неї Руйнувала Всю Ніжність.
Ми Можемо Лежати Так Хоч Всю Вічність,
а Люди - Ні, Вони про Те лише Мріють.
Але Я вже Повторяюсь."
- Думаєш,
що Я під Хімією говорю,
як закохана Сліпо?
Можливо, але Все, що Я Знаю,
так Те, що Я Можу і Хочу врятувати хоч Одного,
так, як Можу, але "Точно" і Напевно.
"Мені не Важко, а Ніжно-Невагомо.
Бо не відчувається Воно завоюванням скорботним,
яке взагалі неоціненно, і з Моєю тугою відвернуто."
Думаєш,
Що Стоїть За Її Розумом Жіночим?
А Я й Сама не Знаю пояснити як,
Інколи Мені Здається,
Що Я Жінка тільки Тому,
що Ти Мене по-Жіночому назвав і звеш.
Думки Свої Я не Знаю як пояснити.
Знаю лиш,
що Нам Обом від абсурдного світу Ширма потрібна,
і Вдвох Її тримати Легше, Коли Один Вже Обезсилюється.
Але Я повторююсь, як і Ти Також Вже.
І Ми Будемо Це Один-Одному Повторяти,
щоб Повірити в Те, що Зуміємо Втримати.
Так для Чого Тобі Потрібен Був гелікоптер?
Невже для Метафори просто двосторонньої.
"- Хотів Врятувати Пару,
Смерть і Життя котрих Нічого не Міняли.
Які повмирали в Страху, в Зневірі,
по-одному, не в День Один, без Любові.
Врятувати Хоч Одних, бо Всіх не Можу.
А Діло Було Просто в Тому,
що про Них позабували.
Бо Були Вони Одинокі.
І метафори Я ніякої
не мав на увазі."
- Поспішати Нікуди.
Ми ще Все Встигнемо.
Ми ще Все Надолужимо.
Ось так, Я хоч Твого лиця і не Бачу,
але Відчуваю, як Ти усміхаєшся,
бо Сильнішим Став запах трав,
що аж Дурманить приємно.
Як ж Мені Ніжно і Спокійно
Я засинаю...
ID:
906227
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний ВИД ТВОРУ: Поема ТЕМАТИКА: Містико-езотерична лірика дата надходження: 26.02.2021 23:54:51
© дата внесення змiн: 26.02.2021 23:59:28
автор: Enol
Вкажіть причину вашої скарги
|