Білі хмаринки, немов гусяче пір’я
Розхристані, як мовчазні дахи.
В нічному небі не розпізнав сузір’я.
А в день не чутно сміху дітлахів.
Йдемо в пітьмі, від віри до зневір’я.
І це життя вже нам не до снаги.
Коли ж прийде обіцяне прозріння
В країні де не тьохкають птахи?
Сто днів не чутно гоміну весілля.
Сто років йде напомацки війна.
Де Боженька обіцяне спасіння,
В краю де бенкетує сатана?
Їдкий ковтаю пил і дим безсилля.
А світ старий безпомічно закляв,
Й тонув в примарах доброго сумління,
І щось на пальцях в очі обіцяв…
Сто днів, як вічність, плаче Стефанія.
Дніпро від сліз тих вийшов з берегів.
Де Боженька обіцяний Месія,
Який би переміг всіх ворогів?
І те прохання, як в житті останнє.
Усе б віддав, аби побачить майбуття
Коли є віра, є і сподівання,
На вічне, миром сповнене життя.
Що ж вдіє віра без випробування
І без палких, яскравих почуттів,
Як та жертовність, і моє кохання,
Без мудрих і дієвих, добрих слів?
Так, віра без діяння – мертва пустка,
Немов пустеля сохне без дощу.
Хмаринку-душу, білу як пелюстку,
Одного дня у небо відпущу.
Ковтає ранок жадібно повітря.
Сто днів у бомбосховищах без сну.
Шукаєм жадібно очима промінь світла
І молимось у тишу мовчазну.
Та в Бога є насіння, що спасіння
Засіє дике поле знов життям.
І буде ще тут радість і весілля
І зійде ще надія в майбуття.
Я вірю, знаю, - це означає дію,
І віра та міцніє кожний час.
Люблю тебе. По іншому не вмію.
І ця любов врятує усіх нас.
