Старій в трамваї не хватило місця,
Зігнувши поперек оперлась на ціпок,
Гілками рук, понівечені крильця,
Волосся сиве заправляла у платок.
В блідих очах її сумна притихла осінь,
Скупу сльозу тримає в борозні щока,
І лиш душа їдким життям горить ще й досі,
Допоки хреститься важка її рука.
Холодні пальці не знайдуть тепла в кишенях,
Ні в людях не знайти їм теплоти,
В тілах заношених - ви діти прокажені!
Немов в селі давно покинуті хати.
Живе сама! У прошлім поховала діда,
Тепер його на ній залатаний кожух,
Лишень з котом рудим біля віконця сніда,
В якому світ чужий і мертва жменя мух.
А в серці знов стоїть побілена хатина,
Ворушить вітер ще зелений очерет,
Солоні пальці впавши разом на коліна,
Так довго гладять рідний їй портрет.
Усе пройшло, все промайнуло, як учора,
Життя самотності непризнаний полон!
Один ціпок її підтримка і опора,
В обіймах тішиться натружених долонь .
Гримить трамвай, скріплять його мозолі,
Похмурий люд кудись одвічно поспіша,
Старій виходить вже пора, зупинка"Волі",
Зупинку серця все чека її душа.
