А сонце нещадне було цього року,
Коханням своїм зігрівало без меж.
Вбивала обіймами все ненароком,
Любов що палає, як сотня пожеж.
Земля аж потріскалась в тому стражданні
І марево степом, мов море блищить.
Вже трави посохли, даремні чекання
І мрії даремні, коли задощить…
Ранкова роса, як остання надія,
Ковток насолоди на листі застиг.
Та сонце лиш вийде і вітер розвіє,
Бажання життя, хто напитись не встиг.
Чому так жорстоке кохання небесне?
І сльози не діють, все більше пече.
Духовне згоріло, лишилось тілесне
І біль невгамовно по тілу тече.
27.06.24. Олександр Степан .
