Ліхтарик смолоскипа задме наче свічкою...
і вулички де - не - де запанують вуликами..
Крокуючи я піжмурки під маскою палаю.
І нехтуючи долею, я обираю собі ворога.
Щоб кров мою і знову закрутило у виклиці.
Зізнаюсь у двобої, я не маю за намір жити.
Чи вибереш ти зброю, а може зглянешся?
Фантому Темряви так бракує голки ніжності.
Скеруєш поцілунок пристрасті у долонях...
і в моїх скронях я нарешті переможений.
Але я не стану перед тобою навколішки.
Лишень мій голос залунає співучий у дяку.
Він:
"В ці кляті вечори, коли сам чорт стогнав,
я поставав із мертвих серед пекла лана.
І як не тягнула мене прірва докором волі...
Я мовляв, буває і гірше, та майже потопав.
Я все шукав цієї музики невблаганної
і такої буцімто недоречної, приречений.
Чи міг я навіть осягнути оком сам намір?
Чи навіть згоріти, але таки це збагнути?
Я не бажав собі боротьби до смерті.
Тільки хотів кохання приголубити.
Роки і роки, невпинні минули декади.
І все життя моє то пошук твоїх чарів"..
Блакитні очі несамовиті, звеселяться.
Спочатку промовиш їми, слово серця.
І ось зненацька усміх твій щирий...
Як пісня проллється, висока мов зірка.
Вона:
"Де розпач вшанував зрадників я була.
Де ворон клював очі померлим плакала.
Але знаєш, друже, Соловейко, я ніколи...
Так не воліла дізнатися саме твоєї історії"..
І дійсно не помічаю я, а падає моя маска.
Як в душу сяє проміння навстіж і це казка.
Він:
"Мені не важливо чи маєш ти хоч щось
і якої насправді виявишся гарної вроди.
Мені просто начхати на весь людський світ.
Але я обираю вірність, приречений супроти.
Не варто перейматися через міріади невдах.
Нехай скуштують пекла, а потім скажуть як".
І лагідний погляд діви темряву погашає.
І ось я втрачаю хмари скривджені ранами.
Не йму собі слова, передати нові відчуття.
Я кліпаю здивовано очима і це вперше так.
Він:
"Я... не знаю, що саме варто тобі сказати".
Вона:
"Нічого не варто промовляти. Будь зі мною.
Трохи... З життя.. Ще трішечки. Ще більше".
І ти линеш до моїх обійм широких і теплих.
Кінець.
